Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

землі, ніж небо на землі. Досить цікаво спостерігати за тим, як ця колись понура наука в наш час перетворилася в оптимістичну, веселу економіку, яка вселяє надію та вірить у прогрес. До певної міри ми можемо розділити економістів на оптимістів (на нас чекає небо на землі) та песимістів (наближається економічний армаґеддон). Здається, що Мілль і Г’юм були першими оптимістами. Кейнс приєднався до них у 30-х роках ХІХ ст., коли вперше висловив надію, що небо на землі стане можливим уже буквально протягом наступних кількох сотень років. Мовляв, потім настане «найбільша зміна, яка тільки колись була в історії нашого матеріального розвитку». Настане найбільша зміна в матеріальному (і, як побачимо далі, нематеріальному) розвитку людини — постане нова людина, новий, інший Адам, який відпочине й припинить безупинно все підраховувати.

За моїми підрахунками ... у наступному столітті нарешті з’явиться можливість економічні проблеми вирішити чи принаймні намітити їхнє вирішення ... боротьба за виживання була досі основною, найболючішою проблемою людської раси — і не лише її, а цілої біологічної імперії від найпримітивніших форм, які стояли ще біля витоків життя. Ми були буквально створені природою для вирішення економічних проблем. Тож якщо ми вирішимо проблему економіки, наш людський вид втратить своє традиційне завдання. ... ще протягом багатьох століть наша прив’язаність до старого Адама буде настільки сильною, що кожному доведеться працювати, щоб бути задоволеним ... для задоволення старого Адама в нас вистачить три години (роботи) щодня[829].

Як бачимо, Кейнс був ймовірно найбільшим оптимістом з погляду економічного прогресу. Він вбачав в економічному зростанні не лише матеріальне спасіння, але так само, як Девід Г’юм, і моральне відродження, велику зміну «законів моралі»:

Як тільки накопичення багатства перестане бути найважливішим для суспільства, зміняться і закони моралі. Нам вдасться позбутися багатьох псевдоморальних принципів, які керували нами протягом цілих двох століть, від принципів, якими ми найгірші риси людського характеру підвищили до найбільших чеснот... Ми зможемо повернутися до основоположних і безсумнівних принципів релігії та традиційних чеснот — хіть знову стане гріхом, лихварство — проступком, любов до грошей нам остогидне, а тим, хто більше не перейматиметься завтрашнім днем, найкраще вдаватиметься йти шляхами моралі й здорового глузду. Ми знову будемо оспівувати цілі замість засобів й оберігати добро від корисності. Ми будемо оспівувати тих, хто навчить нас, як чесно й добре використати години й дні, як і тих, хто вміє насолоджуватися справжніми радощами, які нам світ пропонує.

Ми будемо возвеличувати квіти землі, які не надриваються від роботи, але й не б’ють байдиків[830].

Для того, щоб протягом одного століття нам вдалося досягнути стану, який Кейнс називає економічним блаженством, нам потрібні чотири речі:

Нашу здатність контролювати суспільство, наше призначення не допустити воєн і громадських заворушень, наше бажання передати в руки науки все, що перебуває в її безпосередньому підпорядкуванні, і темп акумуляції, що забезпечується інтервалом між виробництвом і споживанням. Останнє з перерахованого ми матимемо автоматично, якщо будуть діяти перші три умови[831].

Незважаючи на те, що Кейнс, мабуть, найсильніше вірив в економічне задоволення наших потреб, все ж віра в сприятливий вплив матеріального прогресу властива більшості фігурантів економічного мислення нашого часу. Тому нам потрібно невпинно зростати, бо до раю на землі іншої дороги просто немає.

Економісти як сучасні священики

Оскільки в наш час турботу про душу витіснила турбота про зовнішній світ, економісти стали дуже важливими. Від них очікують інтерпретації реальності (непередбачуваний Олімп замінила собою непередбачувана Wall Street), послуги пророка (макроекономічні передбачення), зміни реальності (послаблення наслідків кризи, пришвидшення зростання) і врешті-решт лідерства на шляху до землі обітованної — до раю на землі. Самюельсон, Фрідман, Бекер, Найт і багато інших стали пристрасними євангелізаторами, апостолами економічного прогресу, яким вони послуговувалися не лише всередині своєї країни, але й в інших культурах.

Економіст Роберт Нільсон називає це економічним запалом: економістів до цього «змушують»[832]. Як написав Ґарі Бекер у своїй монографії, у Фрідмана був «місіонарський запал до вшанування правди ...і з не меншою пристрастю він намагався переконати безвірців»[833].

Урешті-решт віра Фукуями в кінець історії внаслідок перемоги демократичного капіталізму є більш ніж красномовною. Тепер єдиний виклик — переконати всіх співгромадян й навернути їх у правильну (економічну) віру та експортувати її в інші культури (читай — до язичників). Просто до всіх тих, кого ще не зачепило економічне божество. До економічних небес — рукою подати, і ми їх хочемо спустити сюди й для інших. І як і в більшості релігій, діє правило: що більше вірян, то краще справи в «батьків» церкви. Здається, що міжнародна торгівля буде вигідною для бідних країн, але набагато більшу вигоду від неї отримують розвинені країни.

Практика останніх років свідчить про те, що ситуація з економічними небесами не була й очевидно ще якийсь час не буде аж настільки простою. Втім, переоцінювання ролі економіки зустрічається поки що дуже часто[834]. І добре було б усвідомити собі, що початок цьому поклав ще Карл Маркс. (Парадоксально) саме Маркс де-факто вірив, що економіка, економічна база є основою всього, що саме економіка — підґрунтя суспільства, яке визначає все інше, що все інше (включно з мораллю і культурою) — це лиш «надбудова» економічної бази, або ж фальшива свідомість чи загальносуспільна ілюзія. (Звідси ця відома фраза «релігія як опіум людства».) Економічний розвиток стає основним пояснювальним фактором історії. Економічний історик Ніл Ферґюсон красномовно пише:

Коли я ще був учнем, у підручниках історії насилля ХХ століття пояснювалося по-різному. На думку одних, воно було пов’язано з економічними кризами, так ніби депресія і рецесія могли пояснити політичний конфлікт. Улюбленою справою також було пов’язувати зростання безробіття в німецькій Веймарській Республіці зі зростанням пронацистських голосів виборців та з приходом Гітлера до влади, чим пояснювався початок Другої світової війни... Потім була теорія, що все ХХ ст. було століттям класового конфлікту... Я б хотів дещо старанніше сформулювати свої перші шкільні думки ... не всі складні економічні кризи призводили до воєн. Сьогодні ж точно не можна стверджувати (хоч марксисти й намагаються), що Перша світова війна — це наслідок кризи капіталізму; навпаки, вона різко закінчила період дивовижної глобальної економічної інтеграції з відносно швидким зростанням та низьким рівнем інфляції[835].

Ляпас прогресу

І ще одна, остання, примітка щодо власне наукового прогресу й до