Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

відроджується її молодість. Жінка може наробити у своєму житті багато дурниць, проте одне слово перекреслює все: вона була матір’ю. Напевно, ви це все й самі знаєте ще від вашої матері.

Трікс глянула на нього невидющими очима. Тоді рвучко підскочила й пішла геть.

Ернст по-змовницькому усміхнувся. Тоді теж підвівся і пішов.

А повернувшись, уже не міг стримати хвилювання.

– Вона стояла в гардеробі й аж тряслася від ридань, – розповів він. – Я її заспокоїв і дав твою адресу. Вона безперервно запитувала: «Хто цей чоловік? Що зі мною?» Думаю, незабаром вона до тебе навідається.

– Я навмисне все це сказав, – признався Фріц. – Зробив усе приховане явним і змусив давно забуті душевні струни знову забриніти. Вони відлунюватимуться у ній знову і знову й утворюватимуть дисонанс із іншими, що дотепер наповнювали її життя. Питання в тому, які ж виявляться сильнішими.

Ернст кивнув:

– Трікс – мила дівчина. У неї гаряча кров та легковажна натура. Решту ти легко й сам додумаєш. Живе на чиємусь утриманні. Мені здається, Фріце, що кількість твоїх дітей скоро збільшиться.

– Що більше, то краще.

Вони ще трохи погомоніли й пішли.

На вулиці міста падали останні промені призахідного сонця. Зеленава вежа старовинного собору тихо височіла над марнотою життя, як непорушний символ вічності. Під мостом глухо жебоніла ріка. Про що? Про нас, людей… У парках розквітала весна. Бузок уже майже відцвів, а в зеленому гіллі з’являлися трояндові пуп’янки.

Ернст задивлявся на кожну дівчину, що проходила повз них:

– Таке враження, наче на голові в кожної по невидимій короні. Ось що творить весна.

– Гордість і покора переповнюють їх. Вони відчувають, як прокидається їхня жіночність. А це означає – віддавати і служити.

– А знаєш, Фріце, жінки ж набагато кращі за нас.

– І як це тобі спало таке на думку?

– Я і сам не знаю. От кохання – явне підтвердження моїх слів. У чоловіків – це насамперед хтивість, у жінок – жертовність. У чоловіків кохання переплітається ще й із задоволенням марнославства, а у жінок – з потребою у захисті. І зараз я говорю про справжніх жінок, а не про самиць.

Фріц усміхнувся:

– У юності я стверджував, що чоловіки взагалі не здатні на кохання. А тоді сам це твердження і спростував. Просто кожен повинен пройти шлях від суто фізичного, тілесного потягу до кохання душевного. Багато людей коханням називають звичайне тимчасове захоплення. А кохання – це почуття передусім душевно-духовне. Це зовсім не означає, що воно має бути платонічним, бляклим і безтілесним. Але тілесне співзвуччя має служити зміцненню насамперед духовних почуттів та виявом душевної єдності. Кохання – це блаженство. Але раювати має не тіло, а душа. Я не святенник, але виключно тілесний потяг я зневажаю. Душевно-духовне єднання у найвищому прояві, виражене ще й тілесно, – от що таке кохання… А от і Паульхен. Для неї кохання – нерозгадана таємниця, але сяк-так кокетувати вона вже навчилася. І Фрід уже тут.

Фрід радісно підійшов до них і щиро привітався з Ернстом.

– Ну і ну, Фріде, – заговорив Ернст, – і відколи ти вештаєшся головною вулицею – на виставці всіх недорослих підлітків та школярів?

– Але ж тут така прекрасна картина: дівчата у яскравих сукнях, що рясніють цілою палітрою строкатих, весняних фарб й уособлюють сам місяць травень. Усе це розмаїття барв, форм та рухів зливається у безмежну гармонію – і після напруженого дня травень ніжно голубить мою душу.

– Гарно викрутився, – розреготався Ернст. – А от мені на ніжні пестощі начхати. Шторми й урагани – мої друзі. Але чи ж не криється за твоїм невиразним бажанням відчути ласку серед такої юрби ще й щось особистіше – наприклад, бажання проміняти всю цю картину на ніжну дівочу руку? Людям притаманна схильність шукати для своїх загальних уподобань цілком конкретні втілення. І таким втіленням твого весняного настрою, що іменується травнем, є дівчата, так само як за домінант септакордом на «до» неодмінно йде «фа мажор». Інакше чути фальш. Травень і дівчата – просто нерозлийвода! Чи тобі до душі фальш?

– Дитиною я любив грати на губній гармоніці. Тому я за гармонію та гармонійні втілення.

– Отож…

– Утім, мені вже час… – Глянувши на протилежний бік вулиці, він спаленів – там юне зухвале дівчисько пускало йому такі бісики, що й загорітися можна.

– Ну-ну, Фріде, – сказав Фріц, зауваживши цей маневр, – тоді модулюй тільки у «фа мажор»…

Фрід розсміявся, потиснув усім руки й енергійно рушив услід за зухвалою дівчиною з кісками.

– Ей, Фріце, я почуваюся, наче вже досяг Мафусаїлового[12] віку… Гуляю без пари, один як палець. Хай йому дідько, хто це?

Фріц привітався.

– Прима літньої опери.

– Елегантна!

– Невдоволена…

– Чим?

– Людьми й життям.

– У ній відчутна порода.

– Її мати – росіянка.

– Ага, он звідки вітер дме. А тепер розказуй, старий грішнику, звідки ти її знаєш?

– Познайомилися ми зовсім випадково. Я змальовував вежу собору біля Заячих воріт і повністю занурився у роботу. Раптом відчув, що за мною хтось спостерігає, і до мене долинули якісь дивовижні флюїди. Я обернувся і відразу ж уперся поглядом у пару великих темних очей. Вони так дивно усміхнулися, що й словами не передати. Вона одразу ж захотіла купити картину з мольберта. Я був змушений їй відмовити, оскільки картину вже замовили, проте запросив її на виставку на Мьозерштрассе, де висіло багато моїх полотен.

– Он як… Однак, Фріце, я б теж не відмовився сьогодні ввечері зустріти щось подібне у жіночій подобі, щоб принаймні хоч трохи потеревенити.

– Сьогодні ввечері до мене завітає моя юна подруга Елізабет, і ти б міг із нею познайомитися. А тепер ходімо – вип’ємо на честь твого приїзду пляшку старого доброго вина.

– Неодмінно! І думаю, одною ми не обмежимося. – Ернст радісно взяв попід руку Фріца, і вони швидко пішли додому.

– Ну що, мій хлопчику, – мовив Фріц, щойно вони переступили поріг будинку, – що куритимеш – люльку, сигару чи цигарку? Обирай сам. Бо я надаю перевагу моїй улюбленій темній люльці.

– Тоді я візьму цигарку. Так стильніше.

– І відколи це ти зважаєш на стиль?

– Власне, завжди зважав. А тепер намагаюся опановувати якомога ексклюзивніші форми.

– Та не може бути! Останнього разу ти говорив про стиль тільки із уїдливою зневагою.

– Скажу тобі словами Ніцше: «Тільки той, хто змінюється, залишається мені близьким». Я перестрибую з одного щабля розвитку на наступний. Інші люди безупинно рухаються вперед, я ж пересуваюся колами. І зненацька опиняюся в іншому колі – в іншому кільці. Переміщуюся стрибками й поштовхами. Але досить