Читати книгу - "Бігуни"

Амстердам я несамохіть бавилася паперовим пакетом, на якому щойно згодом помітила надпис кульковою ручкою:

«12.10.2006 Політ у темряві до Ірландії. Остаточна ціль подорожі — Белфаст. Студенти Жешувської політехніки».

Надпис був на денці пакета, де залишилося порожнє місце між двома задрукованими сторонами. Текст на пакеті повторював кількома мовами одне й те саме: do you want air sickness bag... sac pour mal de lair... Spuckbeutel... boisa de mareo. Між ці рядки якась людська рука вписала кілька слів із потовщеною одиницею на початку — здавалося, автор якусь мить вагався, чи варто залишати після себе це анонімне свідчення тривоги. Чи припускав він, що надпис на пакеті знайде свого читача? Що він таким чином стане свідком чужої подорожі?

Мене зворушив цей односторонній акт спілкування, мені стало цікаво, яка рука це писала, які очі вели її вздовж друкованого рядка. Чи пощастить їм там, у Белфасті, — цим студентам із Жешува? Може, в якомусь іншому літаку з майбутнього я знайду відповідь на моє питання? Мені хотілося, щоб вони написали: «Все вдалося. Повертаємося додому». Але знаю, що до писання на пакетах схиляють лише тривога й невідомість. Ні поразка, ні успіх не сприяють писанню.

Пипки землі

Ці двоє молодих людей — дівчина, на вигляд не більше дев’ятнадцяти, студентка скандинавістики, і її хлопець, худорлявий блондин із дредами, — затялися, що доїдуть із Рейк’явіка до Ісафйордура автостопом. Їм цього рішуче не радили з двох причин: по-перше, рух на острові, особливо в північній частині, не надто жвавий, по-друге, цієї пори року температура може дуже швидко падати, і настає крижаний холод. Але ці двоє не послухали. Обидва застереження справдилися достеменно: вони застрягли посеред пустища, де на закруті до якогось віддаленого села їх висадило чергове авто, і воно виявилося останнім. Протягом години погода змінилася кардинально, почав падати сніг. Приголомшені, вони стояли край дороги, що протинала рівнину, всипану вулканічними каменюками, і грілися цигарками, сподіваючись, що якась машина врешті-таки з’явиться. Але нічого не їхало. Певно, люди відмовилися від ідеї їхати цього вечора до Ісафйордура.

Не було чим розпалити вогонь — довкола лише вогкий холодний мох і ріденькі кущики, яких вогонь навіть до рота не хотів брати, не кажучи про те, щоби проковтнути. Вони лягли у спальниках на моху між камінням, а коли снігові хмари розвіялися й розкрилося морозяне зоряне небо, помітили, що вулканічні брили обросли обличчями, і все почало шепотіти, дзюрчати, шемрати. А ще виявилося, що досить засунути руку під мох, під каміння, так, щоби торкнутися землі, — і можна було відчути, що земля тепла. Долоня вловлювала далекі вібрації, якийсь ледь помітний рух, дихання. Нема сумніву: земля жива.

Потім вони дізналися від ісландців, що з ними нічого б не сталося — таким блукальцям, як вони, земля відкриває свої теплі пипки. Треба до них вдячно присмоктатися й пити молоко. Кажуть, воно на смак, як молоко магнезії — те, яке продають в аптеках від підвищеної кислотності й печії.

Поґо

Завтра — шабат. Молоді неоперені хасиди танцюють поґо на широкому хіднику під ритми модної веселої латиноамериканської музики. «Танцюють» — не зовсім відповідне слово. Це дикі екстатичні вистрибування, обертання на місці, тіла відбиваються одне від одного й відскакують — так в усьому світі вовтузяться підлітки на концертах під сценою. Тут музика виривається з гучномовців на даху автомобіля, в якому сидить рабин і уважно за всім спостерігає.

Якісь веселі й збуджені скандинавські туристки приєднуються до хлопців і незграбно, тримаючись за плечі, намагаються танцювати канкан. Тієї ж миті один із молодих хасидів закликає їх до порядку:

— Маємо велике прохання: якщо жінки бажають танцювати, будь ласка, збоку.

Стіна

Дехто вважає, що ми вже дісталися цілі нашої мандрівки.

Місто — цілком біле, як кості посеред пустелі, вилизані язиками спеки, натерті до лиску піском. Воно подібне на звапнілу колонію коралів, що обросла пагорби ще в часи прадавнього моря.

Ще кажуть, буцімто місто є горбистою, небезпечною для пілотів злітною смугою, з якої колись відривалися від землі боги. Ті, що хоч щось знають про ті далекі часи, на жаль, твердять суперечливі речі. До сьогодні не вдалося встановити якоїсь однієї версії.

Ви — паломники, туристи й волоцюги, які дісталися аж сюди, допливли кораблями, долетіли літаками, прийшли пішки через ущелини й мости, подолавши військові кордони й застави, — вважайте. Не раз затримували ваші автомобілі й каравани, уважно перевіряли ваші паспорти, зазирали вам в очі. Вважайте. Йдіть цим лабіринтом вуличок, стежачи за знаками, хай вас веде вказівний палець простягнутої руки, нумерація рядків у книзі, римські цифри, накреслені на стінах будинків. Хай вас не зманять ятки, повні намиста, килимів, кальянів, монет (кажуть, викопаних із пустельних пісків), гострих приправ, насипаних кольоровими пірамідками; хай не відверне вашої уваги кольоровий натовп таких самих, як ви, — усіх можливих рас, із найрозмаїтішими обличчями, відтінками шкіри, шапками й наплічниками, у найстрокатішому вбранні.

В центрі лабіринту немає ні скарбу, ні Мінотавра, з яким треба стати на бій. Шлях несподівано закінчується стіною — білою, як усе місто, високою, неподоланною. Подейкують, що це стіна якогось невидимого храму, але факт залишається фактом: ми дійшли до межі, далі нічого нема.

Тому не дивуйтеся, побачивши тих, що стоять перед стіною, приголомшені, чи тих, що холодять чола, притуливши їх до каміння, чи тих, які від утоми й розчарування посідали й тепер горнуться до стіни, наче діти.

Час повертатися.

Амфітеатр уві сні

Першої ночі в Нью-Йорку мені снилося, ніби я блукаю містом напотемки. У мене є план, і я поглядаю туди вряди-годи, шукаючи виходу з цього лабіринту прямокутників. Раптом виходжу на простору площу й бачу велетенський античний амфітеатр. Зупиняюся, остовпіла. Тоді до мене підходить пара японських туристів. Вони зазирають у мій план міста і вказують мені там амфітеатр. Справді, є. Я видихаю з полегшенням.

У гущавині паралельних і перпендикулярних вулиць, які переплітаються, наче основа з пітканням, посеред цієї одноманітної сітки я бачу велике кругле око, що дивиться в небо.

Мапа Греції

Пригадую велике дао: якщо уважніше придивитися, можна помітити велике дао, яке складається з води й землі. Але немає такого місця, де б одна зі стихій здобувала перевагу над іншою. Вони обіймають одна одну — земля й вода. Пелопоннеська протока є тим, що земля віддає воді, а Крит — тим, що вода дарує землі.

Проте, як на мене, найгарніші обриси має Пелопоннес. Це