Читати книгу - "Шістка воронів"

Плинороби. Ніна подумала, що скло, крізь яке вона дивилася, з іншого боку було дзеркальним, щоб Серцетлумачник не міг знайти свою мішень. Це були камери, розроблені для Гриші. Розроблені для неї.

Вона повернулася на підборах. Бо Юл-Баюра тут не було, і вона хотіли піти геть звідси якнайшвидше. Дівчина витягла тканину з дверей і вилетіла крізь них, не зупинившись, щоб переконатися, що двері зачинилися. Коридор із залізними камерами після тієї яскравості здавався ще темнішим, і, біжучи назад тією самою дорогою, котрою прийшла, Ніна спотикалася. Дівчина знала, що поводиться необачно, але не могла відігнати від себе образ тих білих приміщень. «Стік. Плями навколо нього. Там катували гришників? Змушували визнати свої злочини проти людства?»

Вона вивчала фієрданців — їхніх вождів, їхню мову. Навіть мріяла вдертися до Льодового Двору в якості шпигуна, як тепер, вразити самісіньке серце цієї нації, котра так ненавиділа її. Але зараз, потрапивши сюди, дівчина хотіла лише втекти. Вона звикла до Кеттердама, до пригод, котрі супроводжували роботу з Покидьками, до свого безтурботного життя в «Білій троянді». Та чи почувалася Ніна колись у безпеці, навіть будучи там? У місті, де не можна було без остраху прогулятися вулицею. «Я хочу додому». Це пристрасне бажання вразило її, відгукнулося фізичним болем. «Я хочу повернутися до Равки».

Годинник Старійшин почав м’яко вибивати три чверті години. Вона запізнювалася, але все одно змусила себе сповільнити кроки, перш ніж відчинила двері на сходи. Там не було нікого, навіть Каза. Вона нахилила голову до протилежного проходу, щоб подивитися, чи не йде там хтось. Нічого — залізні двері, глибокі тіні, жодного знаку Каза.

Ніна почекала, не знаючи, що робити. Вони домовилися зустрітися на сходовому майданчику за п’ятнадцять хвилин до наступної години. Що, як він ускочив у якусь халепу? Ніна повагалася, а потім пірнула в коридор, за обшук якого відповідав Каз. Вона пробігла повз камери, коридори зміїлися туди й назад, але Каза ніде не було видно.

«Досить», — подумала Ніна, дійшовши до кінця другого коридору. Каз або покинув її та вже був унизу разом з іншими, або його впіймали й зачинили десь. У будь-якому разі Ніна має дістатися до сміттєспалювача. Коли вона зустрінеться з іншими, вони подумають, що робити далі.

Дівчина швидко попрямувала й відчинила двері на сходову кліть. Двоє вартових перемовлялися біля сходів. Якусь мить вони витріщалися на неї, пороззявлявши роти.

— Стен! — крикнув один із них фієрданською, наказуючи їй стояти, поки вони потягнулися до зброї. Ніна простягнула обидві руки, стисла пальці в кулак і подивилася, як вартові повалилися на спини. Один розтягнувся на сходовому майданчику, але інший покотився сходами, його гвинтівка стріляла, і кулі дзвеніли, відбиваючись від кам’яних стін. Вона готова була вбити Каза.

Ніна промчалася повз тіла вартових — один просвіт вниз, два. На третьому поверсі двері розчахнулися, і на сходи вискочив вартовий.

Ніна схрестила руки в повітрі, і шия охоронця зламалася з гучним «клац». Дівчина помчала вниз сходами ще до того, як його тіло впало на землю.

Годинник Старійшин почав дзвонити. Не врівноважено вибивати нову годину, а пронизливо лементувати: звук був високим і струшував усе довкола — це був сигнал тривоги.

25

Інеж

Інеж подивилася вгору, у темряву. Високо над нею майоріла невеличка сіра латка вечірнього неба. Лізти шість поверхів у темряві зі слизькими від поту руками. Унизу горів пекельний вогонь, мотузка тягнула вниз і не було сітки, котра впіймає її. «Лізь, Інеж».

Лізти кудись було краще з голими руками, але стіни сміттєспалючава занадто нагрілися, щоб піти на це. Вілан і Джаспер допомогли їй виловити Казові рукавички зі смітника. Інеж довго не роздумувала. Каз наказав би їй одягти їх, брати все, що потрібно, аби лише роботу було зроблено. Проте вона почувалася надзвичайно винною, коли натягла на руки гладеньку чорну шкіру, наче прокралася в його кімнату без дозволу, читала його листи й лежала на його ліжку. Рукавички не мали підкладки, а на кінчиках пальців були ледь помітні розрізи. «Для більшої спритності рук, — збагнула дівчина. — Так він може залишатися в контакті з монеткою чи картою або краще поратися із замками. Дотик без дотику».

На те, щоб звикнути до завеликих рукавичок, часу вже не було. До того ж їй доводилося вилазити кудись із загорнутими руками безліч разів, коли від лютих кеттердамських зим ціпеніли пальці. Дівчина випрямила пальчики ніг у своїх маленьких шкіряних капцях, насолоджуючись звичним відчуттям взуття на ногах, безстрашно й нетерпляче пострибала на горбистих гумових підошвах. Навколо її тіла обв’язали мотузку завдовжки сімдесят футів? Вона ж Мара. Вона терпіла дещо гірше. Дівчина абсолютно впевнено залізла до комина.

Коли пальці торкнулися каміння, Інеж зі свистом вдихнула. Навіть крізь шкіру рукавичок вона відчувала сильне тепло цеглин. Без них її шкіра тієї ж миті перетворилася б на пухирі. Але вона не могла робити нічого іншого, лише триматися. Інеж полізла вгору — рука, потім нога, потім знову рука в пошуках наступної невеличкої тріщинки, наступної зачіпки на гладеньких, укритих кіптявою стінках.

Піт потік дівочою спиною. Вони намочили її одяг і мотузку у воді, але це не дуже й допомагало. Здавалося, усе тіло паленіє, наповнюється кров’ю, наче її повільно варять у власній шкірі.

Ступні гаряче пульсували. Вони стали важкими й незграбними, наче належали комусь іншому. Інеж спробувала сконцентруватися. Вона довіряла своєму тілу — добре знала власні сили й те, що точно може зробити. Іншу руку вгору, змушувала кінцівки співпрацювати, шукала ритм, але знаходила лише незграбні синкопи, що змушували м’язи тремтіти щоразу, коли вона тягнеться вгору. Вона простягнула руку до наступної западини, встромила туди пальці. «Лізь, Інеж».

Нога ковзнула. Пальці втратили контакт зі стіною, живіт скрутило, коли вона відчула власну вагу й вагу мотузки. Інеж ухопилася за камінь, запхала пальці до тріщини, Казові рукавички нап’ялися навколо вологих пальців. Її ступня знову шукала опори, але лише ковзала по цеглі. Потім інша нога теж почала сповзати. Дівчина глибоко вдихнула сухе повітря. Щось було не так. Вона ризикнула подивитися вниз. Далеко внизу мерехтіло червоним вугілля, але те, що вона побачила на своїх ступнях, шокувало її, змусило серце застрибати галопом. Гумове місиво. Підошви її черевиків — її ідеальних, улюблених черевиків — танули.

«Це нормально, — сказала вона собі. — Просто вхопися по-іншому. Перенеси вагу на плечі. Коли ти піднімешся вище, гума охолоне. Це допоможе тобі чіплятися». Здавалося, що стопи горять вогнем. Те, що Інеж побачила, що відбувається, якимось