Читати книгу - "Спокута"

збирається міняти своїх намірів, всупереч тому, що передрікала мама. Інші дівчата з гордістю описували в усіх подробицях свою роботу і навчання, щоб вразити люблячих батьків. Брайоні звіряла ці справи тільки власному щоденнику, та й тут була достатньо стриманою. Вона не хотіла, аби мама знала, яку вбогу роботу вона виконує. Певною мірою її намір стати медсестрою був продиктований бажанням працювати, щоб стати незалежною. Для неї було важливо, щоб її батьки, особливо мама, якнайменше знали про її життя.

Окрім низки постійно повторюваних запитань, які залишалися без відповіді, листи Емілі сповіщали переважно про евакуйованих. У будинку Толлісів були розквартировані три матері з сімома дітьми, усі з лондонської дільниці Гекні. Одна з них ославила себе в сільському пабі, і тепер її туди не пускали. Інша жінка була побожною католичкою і ходила пішки з трьома дітьми за чотири милі в сусіднє містечко на недільну службу. Проте Бетті, яка сама була католичкою, не зважала на ці відмінності між жінками. Вона ненавиділа їх усіх і всіх їхніх дітей. Вони в перший же день заявили, що їм не подобається, як вона готує. Вона твердила, що бачила, як ота побожна плювала на підлогу в холі. Найстарший серед дітей, тринадцятирічний хлопець, який виглядав років на вісім, заліз у фонтан, видерся на статую й відірвав Тритонів ріжок разом із рукою, аж по лікоть. Джек казав, що це легко можна буде полагодити. Але тепер та рука, яку віднесли в дім і сховали в буфетній, загубилася. Бетті, спираючись на слова старого Гардмена, звинуватила хлопця, що той вкинув її в озеро. Хлопець твердив, що нічого не знає. Велися навіть розмови, щоб спустити воду з озера, але пожаліли пару лебедів, що там гніздилися. Мати запекло захищала хлопця й заявила, що небезпечно мати фонтан, коли поряд є діти, і що вона напише скаргу членові парламенту. Сер Артур Рідлі був хрещеним батьком Брайоні.

І все ж Емілі вважала, що їм пощастило зі скеруванням евакуйованих, бо якийсь час скидалося на те, що весь будинок реквізують для потреб армії. Потім усе ж перевагу віддали будинку Г’ю ван Влаєта, бо там був стіл для гри в снукер. Серед інших новин вона сповіщала, що її сестра Герміона все ще в Парижі, але подумує перебратися в Ніццу, а корів відігнали на оті три поля з північного боку, щоб можна було зорати парк і засіяти його пшеницею. Зняли також півтори милі залізної огорожі, встановленої ще в 1750-ті роки, й відправили на переплавку для виготовлення «спітфайрів». Навіть робітники, які знімали її, казали, що метал для цього не годиться. Біля річки, якраз на закруті, з цегли й цементу вибудували дот, просто серед осоки, зруйнувавши гнізда чирків і сірих трясогузок. Ще один дот будують у тому місці, де шосе входить у село. Всі крихкі речі, зокрема й клавесин, вони тримають у підвалах. Бідолашна Бетті впустила на сходах вазу дядька Клема, коли зносила її згори, і та розлетілася на друзки. Бетті казала, що краєчок сам відломився в неї між пальцями, але в це важко повірити. Денні Гардмен пішов у матроси, а всі інші хлопці з села служать у Східносуррейському полку. Джек надто багато працює. Він брав участь у якійсь особливій конференції, а коли повернувся додому, худий і втомлений, то не мав навіть права сказати їй, де він був. Він страшенно розлютився через вазу й навіть кричав на Бетті, що так не схоже на нього. А до всього, вона ще й загубила продуктові картки, і вони два тижні вимушені були сидіти без цукру. Ота матір, яку вигнали з «Червоного Лева», приїхала без протигаза, а тут немає де взяти. Уповноважений з цивільної оборони, брат констебля Вокінса, вже тричі приходив перевіряти світломаскування. Він перетворюється на якогось маленького диктатора. Ніхто його не любить.

Читаючи ці листи під кінець виснажливого дня, Брайоні відчувала якусь невиразну ностальгію, примарну тугу за давно втраченим життям. Навряд чи вона жаліла себе. Адже вона сама обірвала всі зв’язки з домом. Свої тижневі канікули після підготовчого курсу перед річним стажуванням вона провела у дядька з тіткою в Примроз-Гілл і противилася матері, розмовляючи з нею по телефону. Ну чому Брайоні не хоче приїхати хоча б на день, якщо всі будуть такі раді бачити її і прагнуть почути розповіді про її нове життя? І чому вона так рідко пише? Важко було дати якусь зрозумілу відповідь. Просто зараз слід було триматися далі від дому.

У шухлядці її тумбочки лежав великий зошит у картонній обкладинці, розмальованій під мармур. До нього була прикріплена тасьмочка з олівцем. Користуватися в ліжку чорнильною ручкою не дозволялося. Вона почала писати щоденник у перший же вечір підготовчого курсу і щодня відводила для цього хоча б десять хвилин перед тим, як гасили світло. Її записи складалися з художніх маніфестів, банальних скарг, замальовок характерів і нехитромудрих описів її щоденних занять, які все частіше переходили у фантазії. Вона дуже рідко перечитувала написане, але любила гортати заповнені сторінки. Саме тут, криючись за прямокутничком з іменем і сестринською формою, було її справжнє «я», надійно сховане, поступово накопичуване. Вона так і не втратила дитячого ще задоволення переглядати сторінки, списані її рукою. Її майже не обходило, що саме було там написано. Оскільки шухлядка не замикалася, вона ретельно замасковувала свої описи сестри Драммонд. Змінювала також імена пацієнтів. А коли імена змінені, тоді легше було змінювати й обставини, вигадувати. Вона любила записувати те, що в її уяві поставало як їхні хаотичні думки. Вона не вважала, що зобов’язана писати правду, вона ж нікому не обіцяла хроніку. Це було те єдине місце, де вона могла почуватися вільною. Вона складала невеличкі історії — не дуже переконливі, трішки багатослівні, — пов’язані з різними людьми у відділенні. Якийсь час вона уявляла себе свого роду медичним Чосером, чиї палати заповнені яскравими типами, молодиками, п’яницями, старими відьмами, гарненькими любасками, і в кожного є якась похмура таємниця. У наступні роки вона ще пошкодує, що не трималася фактів більшою мірою, не накопичила, так би мовити, «сирцю». Варто було б знати, що діялося, як воно виглядало, хто там був, що сказав. Але в даний час щоденник сприяв збереженню гідності: вона могла виглядати й поводитися, як сестра-стажисгка, і навіть жити її життям, але насправді була замаскованою видатною письменницею. І в час, коли вона була відірвана від усього, що знала, — родини, дому, друзів, — писання було тією ниточкою, яка не