Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

що відбувається в світі, для мене так чи інакше пов’язано з побутом мого дитинства. Коли в ненажерливий барабан молотарки завдають звільнені від перевесел снопи пшениці і залізні зуби вимолочують кожен колосок до зернини, переколошкану нещасну солому підхоплюють своїми дерев’яними руками зчеплені з барабаном механізми і трясуть її, тіпають, вибивають з неї дух, щоб не заховалося в ній жодної зернини. Соломотряс.

Отак перетрушувалося тоді все в мені, а коли точніше: починало перетрушуватися.

А заява Молотова про фашистські звірства на окупованих територіях і в концтаборах? Я лежав тоді в госпіталі, мав задосить часу для того, щоб обурюватися (на передовій не до обурень), але це не виходило за межі газетного формулювання „справедливий гнів і обурення всіх радянських людей“ і йшло не від душі й серця, а від холодного розсудку: так треба, щоб бути, як усі.

Сонце здригнулося, коли побачив визволювану рідну землю. Тепер уже ніколи не забути мені страшного духу згарищ, тихого зойку перекалічених сиріт, тіней вічного страху в довгастих Оксаниних очах. А вона ж занесла той страх аж сюди, на Рейн. „Не на Рейні, не на Марні… в МТС пошлем друкарні…“ Ох, Павле Григоровичу, шановний Павле Григоровичу, як же легко, мов польку танцюючи, писали ви цей вірш (та ще й коли — в голод тридцять третього!) і як на цьому Рейні тяжко вмиралося нашим людям. Друкарень в МТС і не спромоглося послати (бо й навіщо? — ще антирадянські листівки спрозоряться друкувати!), а от людей наших не вберегли, і опинилися вони й на Рейні, і на Марні — для страждань, загибелі, проклять.

В день страшного суду мертві встануть з могил і підуть судити живих. Може, цей похід уже почався. Встали мертві з берегів Волги, Дніпра, Дону й Дунаю, польських, румунських, чехо-словацьких, угорських і балканських рік, а тепер встануть і з берегів Рейну…

Може, я б нічого й не знав про наших мертвих на цих берегах, але самі німці делікатно й ненастирливо поклали край моєму незнанню. Вони йшли до нас самі, чоловіки й жінки, з мученицькими після концтабірних страждань лицями, в збереженому їхніми рідними заширокому для їхніх дистрофічних тіл одязі, ішли, щоб привітатися з радянськими людьми, з товаришами по партії, потиснути руку, заявити про готовність ставати до лав, діяти, помагати.

У нас не було ніяких повноважень на контакти з німецькими комуністами, Козурін панічно кричав: „Я не маю права засвічуватися!“. Приймав гостей і говорив з ними завжди я, сказати правду, ці люди для мене були якимись абстрактними, неживими (може, цьому сприяв незримий, але вперто сущий мовний бар’єр між нами), але інформація від них плила такими потужними потоками, що закрутило б і понесло будь-кого.

Тепер мені знадобилося все те, що прийшло само собою і до часу вважалося майже непотрібним.

Колись дуже давно, ще повесні сорок другого року, після госпіталю я ждав нового призначення в резерві Брянського фронту. Штаб фронту був у місті Єлець, а його офіцерський резерв, коли можна б так гучно висловитись, містився в триповерховому цегляному будинку в районі залізничної станції. Станцію німці бомбили разів по шість-вісім протягом дня. Прилітало кілька Ю-88, в несамовитому піке вивергали на нещасну станцію стокілограмові бомби, тоді нахабно вивертали до сонця (погода, як на зло, всі дні стояла сонячна, льотна) лискучі підчерев’я, так ніби дратували наших зенітників, які могли хіба що полоскотати їх своїми нікчемними гарматками, і зникали в байдужій голубій далечині, щоб незабаром з’явитися знов. Ні до того, ні опісля я не бачив страхітливіших руйнувань, як тоді в Єльці, та наидивніше: військові ешелони все ж якось проскакували крізь оте руйновище (сапери вночі лагодили колії), а наш триповерховий „резерв“, хоч стояв за якусь сотню метрів од станції, посеред чистого поля, не мав не те що жодного попадання бомби — жодної подряпинки на стінах! Навіть шибки в будинку були всі цілі, так ніби берегли їх од страхітливих вибухових хвиль оті наївні паперові хрести, що ними пообклеювали ми всі вікна ще в перші дні війни.

Будинок мав своє „бомбосховище“: звичайний підвал, який годився більше для могили, а не для порятунку від бомб. Хто бігав туди, а хто й ні. Я лінувався щоразу спускатися з третього поверху, бо поранена нога ще не загоїлась як слід і не дуже сприяла таким вистрибуванням», до того ж у мене була завжди якась зневага до бомбардувань, чомусь звичайний артилерійський обстріл завжди видавався мені страшнішим за найжорстокіший бомбовий удар, а несподіваний напад автоматників (та ще з розривними кулями!) взагалі міг довести мене мало не до паніки. Може, це типова психологія мінометника, на якого завжди полюють ворожі батереї і роти автоматників, не знаю. Знаю тільки, що тоді, в Єльці, бомби мене зовсім не лякали, хоч видовище нашого «резерву» посеред пекла вибухів було досить моторошне. Підбадьорював мене в тій досить дурній, як тепер подумати, хоробрості мій сусід по кімнаті майор Слєгін. Цей високий жилавий чоловік невизначеного віку і неви-значеної військової спеціальності (на брудних петлицях, крім двох «шпал», не було ніяких емблем, а сам майор про свій рід військ говорити не хотів), цілими днями лежав на залізній коєчці, задерши на тоненьке металеве бильце взуті в міцні ялові чоботи ноги, і невтомно просвіщав мене про найбільшу загрозу для радянського суспільства і взагалі для життя на землі. Найбільшою ж загрозою, як вважав майор Слєгін, була демократія і все, що з нею пов’язано. Ще не розплющуючи очей удосвіта, майор гарчав у мене над вухом: «Р-роз-трощити демократію!». Це був заспів на весь наступний день. Я був надто молодий і недосвідчений, на сусідних формаціях знався в обсязі середньої школи, вірніше — в межах тих історичних знань, які здобув колись од суворого вчителя історії Семена Івановича Лося, тому я ні захищати демократії, ні нападати на неї слідом за майором Слегіним не дуже поспішав, але слухачем у майора був майже вдячним, бо це було мов атракціон в цирку. Тут гримлять бомби, смерть так і шугає над головою, а чоловік вдень і вночі, лежачи на залізній казарменій койці, воює з демократією, руйнує й трощить усі її надбання, інституції, наслідки й обіцянки. Чи не сміх!

Я поцікавився, чому майор не відає страху перед бомбами? Невже це теж наслідок його ненависті до деморатії? Так би мовити, душа загартувалася в ненависті?

— Молодий ти ще, лейтенанте, — зітхнув майор. — У тебе вітер в голові, а моя голова на все має свою теорію. На війні ти