Читати книгу - "Черлені щити"

Олексича, яких прислав Ярослав Чернігівський, вирушив у похід. В суботу до нього на Пслі приєднався зі своїм полком князь Святослав Рильський, і з'єднане військо, що налічувало тепер шість тисяч воїв, попрямувало ледь помітним путівцем на схід — до Дону великого. Йшло воно з обозом і сумними кіньми і розтягнулося на добрих п'ять верст.

Князь Святослав привів з собою тисячу воїв, як і Володимир Путивльський. Був він веселий, щасливий, сидів у сідлі прямо, як це звичайно роблять люди невисокого зросту, підставляв сонцю своє довгасте тонке обличчя, обтягнуте матовою шкірою, і видно було, що весняний похід тішив його, що йшов він у Степ, як на веселу прогулянку.

При зустрічі Ігор поцілував племінника в обидві щоки. Святослав спалахнув радістю. Він любив стрия Ігоря, як батька, і в усьому слухався його. Великий князь Рюрик, вуй по матері, княгині Агафії Ростиславівні, за тодішніми звичаями вважався після батька найближчим родичем, але Рюрик був далеко, в Білгороді, а Ігор — піД боком, до того ж не Рюрик, а Ігор виділив із Сіверської землі волость молодому князеві. Тому й тримався він дядьків своїх по батькові — Ігоря та Всеволода. Та й лицем і характером — гарячим, нестримним — скидався більше на Ольговичів, ніж на Ростиславовичів.

— Я такий радий, що полк[67] наш розпочався і що суха сонячна погода сприяє нам, — признався Святослав, заглядаючи стриєві в очі.

— Я теж радий, але давай відкладемо цю радість на потім, коли будемо повертатися з походу, — стримано відповів Ігор.

Об'єднаний Ігорів полк[68] ішов не поспішаючи: вої берегли необ'їжджепих після зими коней, щоб не підірвати, не запалити. Чотири дні — в дорозі, на п’ятий, як звичайно це робиться при далеких походах, ставали на спочив.

Та як не берегли, біди не минули. На підході до Ворскли несподівано зашкутильгав під Ігорем його улюблений кінь Сірий. Славута глянув — тріщина в копиті. Це була погана прикмета! Ігор розгнівався.

— Конюшого Ступку сюди!

Примчав вайлуватий, неповороткий товстун Ступка, далекий Рагуїлів родич по жоні, низько вклонився. З переляку у нього одвисла щелепа.

— Княже?

Ігор ледве стримався, щоб не вдарити.

— Я більше не хочу тебе бачити! Лежень! Ненажера! Тільки спиш та їси! — гримнув зозла. — Зовсім не дивишся за кіньми! Не пообрізував копит вчасно — і загубив мені Сірого, мого найкращого коня!

— Я зараз подивлюся, княже…

Ігореві було досадно не тільки за коня. Головне — що віщує ця прикмета в поході? Поранення, смерть, поразку, нещастя?

— Зараз, зараз! — гнівно обірвав він конюшого. — Я бачити тебе не хочу! Забирай Сірого — і веди назад! Та доглядай так, щоб по приїзді я міг сісти на нього!

Ступка мовчки схилив голову.

Славута обрізав коневі копито, змастив маззю для затягування ран, натягнув цупку шкіряну панчоху і зав'язав її сирицею вище бабки. Не кажучи ні слова, Ступка вклонився князеві і повів Сірого до князівських коней.

— Хай мені приведуть Воронця! — навздогін гукнув йому Ігор і скрушно розвів руками: — Ну, от і залишився я без конюшого…

— Отче, в моєму полку йде в похід твій колишній конюший Ждан, — сказав Володимир. — Може, прислати його?

Ігор наморщив лоба.

— Але ж він сидів у мене в порубі! Таємний вивідач Володимира Переяславського і Святослава! Як же мені довіряти йому?

В розмову втрутився Славута.

— Ніякий він не вивідач ні Святослава, ні Володимира Глібовича… Так, чого доброго, княже, ти і мене назвеш вивідачем, бо ж я давно дружу з князем Святославом, а Володимира поважаю за незвичайну хоробрість і військове вміння!

— Не вигадуй, Славуто, ти — це ти, а не якийсь там смерд!

— Я ручався за Ждана і зараз ручаюся. Це чесний хлопець! — стояв на своєму боярин. — Він хоч і молодий, а багато чого встиг навчитися! Та, власне, я й не наполягаю, щоб ти його брав конюшим… Він і воїном буде добрим! Я знаю!

Ігор обняв старого.

— Ну, ну, не бурчи, учителю. Хай Ждан приходить! Врешті, я й сам мав нагоду пересвідчитися, що той парубок знається на конях…

Так Ждан зовсім несподівано для себе знову став конюшим князя Ігоря. Чи зрадів він цьому? Не дуже. Бо ще й досі холодила йому серце темна князівська в'язниця, ще й досі у вухах лунав брязкіт важкого заіржавілого ланцюга. Та що мав робити? Не перечити ж князеві! Зате безмежно зрадів, коли уздрів Славуту. Кинувся до нього і, мов батькові, поцілував руку.

— Боярине! Боярине!.. Я такий щасливий, що й ти тут, разом з нами!.. Коли б Любава могла тебе увидіти, то була б теж щаслива! Бо ти її врятував! Ти повернув її з того світу!

Ігор з подивом спостерігав цю незвичайну зустріч. І навіть відчув якийсь порух ревності. Чомусь думалося, що своє серце Славута цілковито і назавжди віддав йому одному, а виходить — він любить багатьох, і його люблять усі, хто знає його. Чим же старий прихиляє до себе людей? Піснею? Правдою? Добротою?

Князеві підвели іншого коня — Воронця. Він узяв повід, поклав руку на сідло, але тут до нього підступив Славута.

— Княже, тебе не стривожила недобра прикмета? Ти твердо намірився продовжувати путь? — спитав тихо, щоб чув один князь. — А може…

— Ні, учителю! — аж вигукнув Ігор. — Дон мене кличе! Великий Дон! Там моя слава! Там шлях до града Тмутараканя, яким володіли мої предки.

І він легко злетів у сідло…

На девятий день путі, у середу, першого травня, в післяобідню пору, Ігорів полк досягнув Дінця. Сторожа розвідала зручний брід і вела військо на переправу.

Ігор з князями, боярами і воєводами стояв на пригірку, звідки було видно і тих воїв, що вже спускалися в долину, до річки, і тих, що ще тільки підходили з глибини степу.

День був безхмарний, жаркий, як і всі попередні дні. Стомлені й спечені палючим сонцем, припорошені дорожньою пилюкою вої зраділи, уздрівши річку. Нарешті можна і коней напоїти, і самим освіжитися! А може, князь звелить і на спочив стати? Та усміх на їхніх обличчях здався Ігореві неясним, неприродним, ніби воїв прикрила якась тьмяно-багрова, з зеленкуватим відблиском тінь, ніби на них падав відсвіт далекої нічної пожежі. Спочатку він не надав цьому значення, та щодалі тінь згущалась, а вої вкрилися якоюсь імлисто-кривавою пітьмою. Почали то тут, то там іржати коні.

Невже збирається на грозу? Так ніде ж ні хмаринки! І тут несподівано для всіх, а передусім для князя, зі строю вирвався підстаркуватий бородатий вершник і, показуючи вгору списом, заволав: