Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

і кількох негрів – вірних слуг, які віддали життя за своїх пана і пані.

Нещасну матір застрелили… Порізали ножем… Скальпували… Спотворили її обличчя…

Хоч я і був готовий до найстрашнішого, але не міг витримати цього жахливого видовища.

Бідолашна мама! Ніколи більше ці скляні очі не усміхнуться мені… Ніколи більше я не почую слів ніжності або докору з цих блідих вуст…

Я більше не міг стримувати свої почуття. Ридання душили мене. Я кинувся на землю, обняв матір і цілував холодні, німі губи тієї, що подарувала мені життя.

Розділ LXXIV
Погоня

Моє горе було безмежне. Спогади про холодність матері і особливо про те, як ми з нею розсталися, лишень посилювали мої страждання. Якби ми попрощалися так само, як у минулі роки, мені було б легше пережити горе. Аж ні, її останні слова до мене різали докором, майже гнівом, і ці спогади наповнювали моє серце невимовною гіркотою. Я віддав би все на світі, аби тільки вона могла дізнатися, що я пам’ятаю про неї лише світле, радісне і добре. Я віддав би все на світі, аби тільки вона могла почути одне лишень слово, знати, з якою радістю я пробачив би її…

Моя нещасна мати! Я не пам’ятав нічого поганого. Її вади були такі незначні. Єдиною її слабкістю було марнославство, втім, це характерна риса для всіх людей її кола. Але тепер я не пам’ятав цього. Я пам’ятав тільки її численні достоїнства, пам’ятав, що вона – моя мати. Тільки тепер я зрозумів, як я її любив!

Та впадати у відчай не було часу. Де шукати сестру? Я скочив на ноги і гарячково почав розпитувати всіх, хто стояв коло мене. Люди знаками вказали на ліс. Я зрозумів: її викрали індіанці.

Досі я не був ворожий до червоношкірих. Навпаки, радше стояв на їхньому боці і навіть відчував до них щось схоже на дружбу. Я знав, як несправедливо до них ставилися білі, і все, що індіанці зазнали від них. Я знав, що зрештою індіанців здолають, їм доведеться підкоритися, і, згадуючи про їхні лиха, почував до них жалість. Однак тепер почуття змінилися й стали геть іншими. Вигляд убитої скаліченої матері перевернув усе. Симпатія до індіанців перетворилася на палку ненависть. Кров матері волала про помсту, і я присягнувся помститися.

Я був не самотній. Старий Гікмен, його товариш Везерфорд, також мисливець, і чоловік п’ятдесят сусідів обіцяли мені свою допомогу і підтримку.

Більше всіх думка про відплату хвилювала Чорного Джека. Його теж спіткало горе: Віолу також не могли ніде знайти – очевидно, її повели з рештою слуг. Імовірно, дехто з них пішов добровільно. Але жодного зі слуг не було на згарищі. Було знищено всю плантацію і все її населення. Я перетворився на безхатнього сироту. У мене не було ні матері, ні даху.

Та на марні скарги і нарікання не було часу, треба було негайно діяти. Прийшли озброєні сусіди, і вже за кілька хвилин організували погоню.

Мені і моїм супутникам дістали свіжих коней. Нашвидку перекусивши, ми кинулися шукати сліди індіанців. Та їх і шукати не довелося – дикуни їхали верхи. Вони перепливли через річку на індіанський бік, трохи вище за течією. Без вагання ми пішли по слідах.

Я чудово пам’ятав це місце. Саме тут я переправлявся через річку два місяці тому, вистежуючи Оцеолу. Це була та сама стежка, яку обрав тоді молодий вождь… Мене охопили сумні думки. Ми вже майже не бачили слідів, тож просувалися вперед дедалі повільніше. Виникали природні запитання: чи бачив хто-небудь дикунів? До якого племені вони належать? Хто був їхній вождь?

Двоє добровольців з нашого загону, сховавшись біля дороги, бачили, як червоношкірі проскакали повз них, забравши з собою полонянок – мою сестру, Віолу та інших дівчат з плантації. Індіанці сиділи на конях і міцно тримали бранок. Негри йшли пішки. Вони не були зв’язані і, здавалося, йшли добровільно. Індіанці належали до племені Червоні Палиці, і ними верховодив Оцеола.

Годі навіть описати враження, яке справили на мене ці слова. Вони завдали мені гострого болю. Я все сумнівався в справедливості цих слів і вирішив не вірити, поки не матиму неспростовних доказів. Оцеола! Ні, він не міг так підло вчинити! Не міг! Очевидці явно помилилися. Вони бачили індіанців затемна, тож могли помилитися. Останнім часом усе, що робили індіанці – кожен наліт, кожен грабіж, – усе приписували Оцеолі. Оцеола був скрізь. Ні, він не міг бути тут!

Але хто ж були ці двоє свідків? І я зі здивуванням дізнався їхні імена: Спенс і Вільямс. Ще з більшим здивуванням довідався, що вони також долучилися до тих, хто разом зі мною вирушив у погоню за індіанцями. Та ще дивнішою здалася мені відсутність Аренса Рінгольда. Він був на пожежі і, як я чув, голосніше за всіх кричав і погрожував, що помститься. А тепер він зник. У всякому разі, не приєднався до загону, що переслідував індіанців.

Я покликав Вільямса і Спенса і став їх докладно розпитувати. Вони підтвердили свої свідчення і зізналися, що бачили індіанців, які поверталися після кривавої різанини, і що це було вночі. Вони не могли сказати напевно, були це воїни з племені Червоної Палиці чи з племені Довге Болото. Їм здалося, що це були Червоні Палиці. Що ж до вождя, то сумнівів не було: їх вів сам Оцеола. Вони впізнали його по трьох страусових пір’їнах у головному уборі, що відрізняли його від інших воїнів.

Свідки говорили переконливо. Який сенс їм обманювати мене? Чи їм не все одно, хто був вождем ватаги вбивць – Оцеола, Коа-Гаджо чи навіть сам Онопа? Їхні слова переконали мене, що вбивця моєї матері, який спалив мій будинок і полонив сестру, – Оцеола!

Почуття колишньої дружби вмить умерло в мені. Відтепер моє серце палало ворожнечею і ненавистю до того, кого я колись так ніжно любив, ким так щиро захоплювався…

Розділ LXXV
Бойова тривога

Однак, укотре прокручуючи в голові цю криваву справу, я звернув увагу на певні обставини, що видалися мені таємничими і дивними. Мене навіть вразило, що вони якось залишилися поза моєю увагою. Я не знаходив нічого дивного в тому, що під час жорстокого набігу вбили мою матір, а сестру полонили. Індіанці не задовольнилися кровопролиттям, а спалили всю плантацію. Це була звичайна помста «блідолицим» за всі завдані лиха і несправедливості. Таке відбувалося скрізь, майже щодня. Чого б такому не статися і на берегах Свон, як і