Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

забиті і підперті каменем. Знати, надовго покинув господар свою садибу.

Я заглянув у вікно. Усередині було зовсім порожньо, лише біля стіни лава, в кутку купа сміття. Позаду мене пролунали кроки. Я обернувся і побачив рибалку з вудкою в руці, через плече перекинута торба, в якій тріпотілося кілька стругів.

– Добридень, пане! – привітався він ввічливо, скинувши шапку.

– День добрий! – відповів я. – Чи то ваша хата?

– Боже борони! То літнисько Ястроня.

– Ваш колега за фахом?

– Ніби так, ніби ні. Ви досі нічого не чули про Ястроня?

– Ні.

– О то був найславніший в околиці «водяний щур».

– Водяний щур – то ніби рибалка?

Незнайомець лукаво прискалив око:

– Є особлива відміна. Вдень ловить рибу, а по ночах полює на грубшого звіра.

– Розумію.

– Щось на зразок річкового корсара, знаєте, грабіжник-пірат, який оперує на солодких водах. Го, го! Кум Онуфрій Ястронь був спритним хлопцем! Особливо в темні бурхливі ночі міг бути небезпечним. Його «Головень» – відома на Дручі баржа – наводила страх на всіх перевізників і сплавників шкір. Ястронь міг завиграшки підчепити ззаду багром бочку сивухи або пива, стягнути з плоту гаком сувій сукна або у контрабандиста ящик з тютюном. Хитрий був лис, неабиякий зух! Всі знали, що грабіжник, та ніхто нічого довести не міг! У тім власне й вся штука, мосьпане, не датися злапати на гарячому. Мусив мати десь моцний притулок, бо у тій халупі і вдома ніколи у нього нічого не знайшли! Але все має свій кінець. Здається, і кума Онуфрія дідько взяв.

– Чому здається?

– Та так, ніхто до ладу не знає, що з ним сталося. Більше як два роки тому пропав на Зелені свята, щез безслідно. Я перший звернув увагу. Іду якось рано повз цю буду, дивлюся, забита наглухо цвяхами і каменем приперта. Я подумав було, що він кудись за товаром в далекі краї подався, в пониззя річки або ще куди. Чекали тиждень, два, місяць, рік – Ястроня нема. Пропав безслідно. Може, хто його й уколошкав.

– Невелика була б втрата.

– А такечки так, – засміявся рибалка. – Носив вовк віці, понесли і вовка. Але мені пора на ринок, риба добра, поки свіжа. До побачення!

Я сів біля халупи на перекинутій діжці. Переді мною текли бурхливі води Дручі, хвилі гривами набігали на рештки мосту. Задивившись на течію, я роздумував про Ястроня. Ім’я цього «щура» вкарбувалося в пам’ять. Все почуте від рибалки наводило на деякі підозри: чи не одна й та ж людина, той тип, якого ми знайшли з Вєрушем, і зниклий два роки тому Ястронь? Штабелі пакунків з товарами під стінами криївки, схоже, підтверджували мої припущення. Ми відкрили підземну нору «водяного щура», де роками він складав свою здобич. Тільки одна річ промовляла проти цієї гіпотези. Судячи з розповіді рибалки, треба було погодитися з тим, що Ястронь перебував у стані дивної летаргії щонайменше два роки. Чи можливе таке? Я пригадав собі, що Анджей не виключав чогось подібного. Він енергійно відкинув моє припущення про мертве тіло, стверджуючи, що незнайомець зовсім не помер, а спить, і сон його триває, можливо, місяці, а то й роки. Принаймні все почуте треба Анджею розповісти.

А поки що мені доводилося чекати. Година ще рання, і я не міг всупереч волі Вєруша турбувати його. День волікся жахливо поволі. Проблукавши кілька годин берегом річки, я пообідав, викурив безліч цигарок і, вбивши решту часу за грою в шахи у кнайпі «Друча» та вигравши четверту підряд партію, я попрощався і вийшов. За десять хвилин був я вже у Вєруша.

Розповідь про Ястроня його зацікавила.

– Твої припущення, ймовірно, справедливі.

– Але чи можлива така тривала летаргія?

– А чом би ні? Східні факіри дозволяють себе закопати на кілька років.

– Гадаєш Ястронь занурився у свій дивний сон добровільно, чи хтось його приспав насильно?

– Гадаю, сон застав його зненацька.

– Отже причина в ньому самому, в його психофізичній природі? Явище незвичайне для людини такого типу.

– Якраз навпаки: люди складу Ястроня легше піддаються аномаліям, ніж звичайна «порядна» посередність. Вони частіше поступаються сильним пристрастям, а тому легше піддаються незвичайним станам.

– Я чув, що злочинці, здійснивши злочин, часто занурюються в тривалий глибокий сон. Причина, здається, в нервовому виснаженні.

– Так, тільки сон у подібних обставинах може змінитися летаргічним, схожим на транс.

– І при цьому заснулому не загрожує небезпека?

– Ні, якщо його не поховають живцем і дозволять самому прокинутися. На жаль, часто бувають фатальні помилки, коли душа сплячого вже ніколи не зможе повернутися в тіло. Наприклад, якщо інша духовна субстанція, спрагла інкарнації, скористається відсутністю душі і оволодіє залишеним напризволяще тілом.

– І тоді настає пробудження?

– Так. Але з чужою свідомістю. Прокидається цілком нова, чужа для оточення людина, яка тільки фізичним виглядом схожа до тамтої.

– Ну, за Ястроня не доводиться турбуватися; ми своїми очима переконалися – досі ніхто ще не зазіхнув на його мерзенну тілесну оболонку.

– На фізичне тіло так, але хтозна, чи не захопив хтось його астрал, цього ефірного зв’язкового між душею і тілом. З такої флюїдної ектаплазми дух може створити довільний образ, надаючи йому тільки видимість фізичного тіла. Ти ніколи не спостерігав медіумічну матеріалізацію?

Я не встиг відповісти, пролунав потрійний стукіт у двері. Вєруш зиркнув на мене:

– Хто б це в таку годину? – Стукіт повторився. – Увійдіть, – неохоче відгукнувся Анджей.

Увійшов імпозантний чоловік – високий, барчистий, з вишуканими рухами. Мигцем глянувши на мене, він всю свою увагу зосередив на Вєруша.

– Якщо не помиляюся, – заговорив поволі, з чужинським акцентом, – маю честь розмовляти з господарем будинку?

Вєруш підвівся зі стільця:

– Так. З ким маю приємність?

Незнайомець дивно усміхнувся.

– Приємність сумнівна. Справа не в моєму імені. Я вашого імені теж не знаю і знати не бажаю. У житті нерідко виникають обставини, коли умовності не мають значення. Я прийшов, як людина до людини у виняткову хвилину. Вважаю, вам нічого не треба пояснювати. Ви і справді людина виняткова, якщо я зважився на такий крок.

Слова гостя видно справили на Анджея сильне враження – вираз недоброзичливості і байдужості змінився зосередженістю.

– Прошу, – вказав на стілець. – Сідайте, будь ласка.

– Дякую. Я не заберу багато часу, досить кількох слів.

– Слухаю.

– Я прийшов пробачити вам кривду, яку ви незабаром заподієте мені.

Вєруш здригнувся.

– Кривду? – повторив він, як у сні. – Яку кривду?

– Не знаю. Зваблений якоюсь силою, я прийшов сказати вам про це. Що б не трапилося, я вас прощаю. Мабуть, етичний імператив змушує мене. Можливо, нещастя, яке незабаром, може, ще сьогодні, мене спіткає через вас, стане покутою моєї провини. Моєї великої, тяжкої провини, – додав він ледь чутно, схиливши голову.

Вєруш блідий, як полотно, схвильовано