Читати книгу - "Моє сторіччя"

Попри суперечки, викликані, вочевидь, моїми словами стосовно «підступного Альбіону», я цілком задоволений своїм звітом про Говальдтську корабельню і філію ЗАТ «Морська техніка» у Веделі, що був опублікований під заголовком «Наслідки війни на Фолклендських островах». Я задоволений цим звітом і сьогодні. Бо якщо припустити, що обом субмаринам типу 209, які наші корабельні постачали в Аргентину й електронні торпедоносні системи яких вважалися найбільш оптимальними, вдалося би з першого разу здобути перемогу над англійськими оперативними угрупованнями (приміром, затопити і авіаносець «Непереможний», і завантажене по вінця транспортне судно «Королева Елізабет»), тоді цей подвійний успіх мав би фатальні наслідки для керівництва ФРН — навіть попри її підкреслено позитивне ставлення до подвійного рішення НАТО[53], яке відволікло всіх від давно назрілих на той момент перевиборів канцлера. «Німецька зброя демонструє свою надійність у боротьбі проти союзників НАТО», — ось що говорили би. «Таке неможливо вигадати!» — писав я і паралельно наголошував, що ні винищувач «Шеффілд», затоплений аргентинськими літаками французького походження, ні транспортний корабель «Сір Ґелегед» аж ніяк не поставили під сумнів перемоги, отримані підводними човнами німецького виробництва. Ясна річ, у такому разі уже цілком відверто проявилася б ненависть до німців, яку в Англії й так ледве приховували. І на нас знову почали б казати «гунни».

Добре, що на момент початку війни на Фолклендських островах один зі збудованих у Говальдті кораблів, під назвою «Салта», перебував на ремонті в порту, а інший, «Сан Луїс», хоч і брав участь у військових діях, але з недостатньо компетентною командою, яка, як з’ясувалося згодом, не вміла обслуговувати складні електронні системи керування торпедами. «Отже, — писав я у своєму звіті, — британському флоту і нам як нації ще дуже пощастило», тим більше, що в Англії, як і у нас, досі пам’ятають першу битву на Фолклендських островах, яка відбулася 8 грудня 1914 року: тоді британці знищили найбільш успішну на східному й азійському фронтах ескадру під командуванням легендарного віце-адмірала графа фон Шпеє.

Але я хотів би відійти від суто технічного військового аспекту та наблизитися до викладених у моєму звіті історичних міркувань. Вісім років тому, коли Шмідт змушений був піти й почалася ера Коля, я вирішив зробити ці роздуми більш переконливими і додав до свого досить тверезого аналізу ксерокопію певної картини. Це був олійний живопис, морський сюжет авторства відомого мариніста Ганса Бордта на тему загибелі одного броненосця під час вищезгаданої битви. Поки на задньому плані полотна корабель поступово тоне, перехиляючись назад, німецький матрос на передньому плані чіпляється лівою рукою за дошку, а правою підіймає прапор — вочевидь, прапор судна, яке тоне.

Як ви самі бачите, це не простий прапор. Ось чому, любий друже й товаришу, я пишу вам так детально й часто посилаюся на минуле. Бо на цій драматичній картині ми впізнаємо військовий прапор нашого рейху, який зовсім недавно, у зв’язку з лейпцизькими понеділковими демонстраціями[54], знову посів своє місце в сучасній історії. На жаль, при цьому дійшло до огидних сцен побиття. І мені дуже прикро за це. Бо, як я вже зазначав у написаному на замовлення відгуку про процес об’єднання, заміна безглуздого лозунгу: «Ми — народ!» на значно більш перспективний у політичному сенсі: «Ми — один народ!» мала би відбуватися винятково мирним шляхом. З іншого боку, ми маємо тішитися, що так званим «скінхедам» — бритоголовим і готовим на все хлопцям із численними військовими прапорами рейху — миттю вдалося очолити понеділкові акції в Лейпциґу і зробити вимогу єдиної Німеччини переконливою, хоча, не заперечую, відбувалося це аж занадто галасливо.

На цьому прикладі можна побачити, якими обхідними шляхами часом іде історія. А іноді їй навіть доводиться допомагати. Як добре, що у відповідний момент я пригадав свій звіт про Фолкленд й оту картину. Тоді панове з енергетичного концерну традиційно показали себе цілковитими невігласами в питаннях історії, а тому не змогли оцінити мій хоробрий стрибок у часі, — але згодом вони, ймовірно, збагнули глибший зміст військового прапора рейху. Бо тепер ми його бачимо все частіше й частіше. Молодь, яка знову здатна відчути натхнення, виходить із ним на вулиці і високо його підіймає. А відтоді, як об’єднання країни стало реальністю, я маю повне право зізнатися вам, любий друже, що мене переповнює гордість, — бо я зумів розпізнати історичний момент, і мій звіт був дуже доречним, коли заговорили про те, що настав час знову згадати наші національні цінності та врешті гордо показати всьому світові наш прапор…

Ну все, тепер точно кінець! Відколи він не зміг почути серед лісу (ну а де ж іще, як не на полюванні?) останній мисливський клич, і відколи немає більше його друзяки (того, хто привозив м’ясо-пиво-сир) і лишився тільки один із банди, який вчасно звідти перебрався сюди й наразі надійно засів у своїй віллі на Теґернзеє, — відтоді кабаретистам більше нема про що писати. Бо навіть товстун, що зараз при владі, не може переважити цю трійцю. Тепер у нас