Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Після злучення тварина сумна

Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

188
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 79 80 81 ... 92
Перейти на сторінку:
вопще його остання гулянка, бо брати малої Гордієнчихи, як дізнаються від баби, що «городський» їхню сестру неповнолітню зваблював, так ото мало що хату можуть підпалити, а то ж, не дай Боже, і ще чогось більш гіршого утнуть. А вони ж такі... Люті! Особливо малий, отой, що нежонатий, Сашка. Кажуть, що то він торік Мухин дім підпалив, а цієї зими того мента з Каліновки, що до Вальки Прокопенко залицявся, завалив. Калікою ж лишився, чула?

— Та чула! Голову йому гарно проломили... Він же ж Гальки Чумаківни чи то двоюрідний племінник, чи онук? Так вона розповідала, що ледь з того світу витягли, машину продали, корову, щоб гроші на операцію та лікування зібрати... І нащо воно їм треба — каліку тепер вдома мати? Воно ж ледь ходить, дурню якусь несе і соплі носом пускає. Ото ділов наробили через ту Вальку Прокопенчиху... А вона, ця блядь, чуєш, кажуть, до Києва попхалася і там десь у стриптиз-клубі працює! Так отой малий Сашка, який у неї закоханий був, кажуть, обіцяв і до самого Києва поїхати та й усіх хахалів її перестріляти! А що він такий, він зможе! Гаряча кров...

— Так, вони усі такі... Гордієнки...


Та раптом поважну та неквапливу бесіду обох плисецьких старожилів перервав не такий вже і далекий дикий крик, що почувся наче знадвору.

— Що за чорт! — так і заклякла із чашкою у руці тьотя Катя, широко розкривши вже сонні очі.

А вже за хвилину, певне, той самий «чорт» бився до них у ворота.

— Василь Денисович! Василь Денисович! Тьотя Катя-а-а-а-а... Відкрийте-е-е-е-е...

— От сука, я йому зараз, козлу лисому, по рогах таки настучу! — рвучко схопився з місця Василь Денисович, бо впізнав голос Леся і, думаючи, що то він з п'яних очей рветься до них у господу, побіг до воріт, прихопивши із собою здоровезний дрин, яким зазвичай мішав бодягу для скотини.

Такі хотів вже угріти, але розчахнувши хвіртку закляк.

— Сто баксів, дядя Вася, сто баксів даю... відвезіть мене до Києва у лікарню...

— Тю, та що з тобою... — так і опустив дрина долу.

Лесик стояв проти нього геть голий і босий, загорнутий лише у нижній частині тіла у рожевий махровий рушник.

— Швидше, дядю Васю, вмираю!

Тут вже Василь Денисович справді здивувався, бо вперше у житті чув, щоб Лесик розмовляв українською мовою.

— О! Та ти і по-нашому вмієш, не тільки «по-гарадському!» — усміхнувся старий плисака.

— Швидше, дядя Вася, благаю!

— Так а що сталося? Чого сам не можеш їхати?

— Не можу... болить! Благаю, скоріше, бо вмру!


Пару хвилин тому Лесик, ледь замотавшись у широкого рушника, спробував заповзти у машину, щоби чкурнути у місто. Але, коли він спробував сісти на сидіння, біль такої сили пронизав, усе його тіло, що очі вилізли з орбіт, і він, широко роззявивши рота, закричав щосили і, вискочивши з машини, як був, побіг по допомогу до сусідів.

— Двісті баксів, дядю Васю, тільки швидше везіть у місто! Благаю! Благаю! Благаю! — тіпався в істериці, до якої, здається, й діла не було простому селянину.

— Та тихше ти, Матвієнок побудиш, — спробував заспокоїти його Василь, бо побачив, як у сусідній господі запалилися вікна і заворушилися люди, визираючи на двір, з якого долинали несамовиті Лесикові крики. — Ти краще скажи, що сталося?

— Потім, дядю Васю, в машині все розкажу, тільки везіть швидше... Триста баксів даю!

Поки дядя Вася неквапливо повертався у дім, поки докладно розповідав усе дружині, поки вона теж виходила до Лесика, намагаючись випитати, що ж з ним таки сталося («живіт болить, може апендицит!» — відбріхувався Лесик), поки вони радились, чи варто Лесика везти до Києва, чи, може, поїхати до Василькова, де є цілодобова лікарня, чи взагалі просто поїхати у центр села, де були громадські телефони і спробувати викликати швидку, Лесик стояв, обпершись спиною об паркан, і важко дихав, дивлячись в одну точку і раз у раз промовляючи: «Швидше, благаю, швидше!»

А ще розуміючи, що від нав'язливих питань, мовляв «що з ним сталося?», йому не відв'язатися, почав у своїй свідомості якось уривчасто і непевно лаштувати «робочу версію» отриманої травми.

Серед усіх варіантів найбільш «пристойною» виглядала версія, що його так — пляшкою в дупу — катували якісь умовні бандити... Що за бандити і через що катували? Оце треба було придумати, щоб хоч якось пояснити тим же ж лікарям свій безпорадний стан...


Нарешті з воріт вийшов готовий до подорожі Василь Денисович, і вони пішли до машини. Зробити це Лесю було дуже важко, але він тримався, стиснувши зуби, сопучи носом і намагаючись не закричати. Кроки робив маленькі на прямих ногах, бо його сідниці при ході страшно так і боляче спазматично стискалися (знаєте, як під час гострого проносу), намагаючись виштовхнути з організму чужорідне тіло, що засіло у прямій кишці. Але коли Лесь хоч трошки послабляв м'язове напруження сідниць, то унизу живота знову прорізався

1 ... 79 80 81 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після злучення тварина сумна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Після злучення тварина сумна"