Читати книгу - "Війни художників"

Берії наморщив лоба. Обличчя свідчило про те, що він напружено згадує.

— Ти сядь, — дозволив Власик, кивнувши на крісло поряд. — Не квапся, кури, пригадай усе детально…

Осипов дістав пачку «Біломору», чиркнув сірником, випустив убік цівку диму. Кілька хвилин думав, потираючи лоба долонею, потім сказав:

— Ще говорив, що люди — як тварини, що перемагає найсильніший.

— І що тут такого? — поморщився Власик. — Я тебе не про це запитую! Про Сталіна що говорили?

— Що вони з товаришем Сталіним рівня і що вони в країні — це і є закон.

— Так і сказав — що рівний товаришу Сталіну? — здивовано перепитав Власик. Слова Осипова так вразили його, що він навіть підвівся.

— Так точно, — кивнув Осипов. — Це він говорив кілька разів.

— Яка сволота! — І обличчя, і постать, і, здавалося, навіть мундир Власика демонстрували граничне обурення. — Викладеш усе на папері. Про що йшла мова. Детально. Скільки разів говорив, що рівний товаришу Сталіну, стільки й пиши. Прізвища бабів, тобто жінок, яких він хоче… як ти там сказав, хоче схилити. Але особливо детально опиши, в якому контексті згадувався товариш Сталін. І ще, ти повинен знати, що, наглядаючи за Лаврентієм, ти виконуєш особисту вказівку товариша Сталіна і партії. Зрозумів?

— Так точно. Служу Радянському Союзу! — Осипов устав і виструнчився.

— Сиди, сиди, працюй! — жестом зупинив його Власик. — Тобі ніхто заважати не буде. Пиши.

7 квітня 1940 року, 19 год. 34 хв.

Москва, Кремль

Доповідна водія Берії лежала на столі у Сталіна. Він уважно прочитав, підвів голову і подивився на Власика. Посміхнувся:

— Говорив, що рівний мені? Той водій нічого не переплутав?

— Так точно, говорив! Кілька разів! — доповів Власик.

— Хоча на Лаврентія це дуже схоже. Очманів від надзвичайних повноважень, що ми йому надали! — у голосі вождя з’явилися колючі нотки. Сталін узяв у руку люльку, затягнувся. Випустив кільце диму. Якийсь час спостерігав, як воно поступово зникає угорі. — Цей водій надійний? Можна йому вірити?

— Надійний, товаришу Сталін, у громадянську він служив разом зі мною і відданий мені душею й тілом, — гаряче запевнив Власик.

— Тобі чи партії? — хитро позирнув на власного охоронця Сталін.

— Партії і вам, нашому мудрому керівникові товаришу Сталіну!

— Добре. Тут іде мова про те, що Берія… — Сталін нахилився до аркуша, — хоче змусити до статевих зносин дружину керівника делегації радянських художників у Німеччині. Як прізвище?

— Прізвище він не запам’ятав.

— Не запам’ятав… — Сталін замислився. — Товариш Берія виявляє політичну незрілість і вирішує свої інтимні проблеми навіть там, де цього категорично не можна робити. А якщо керівник делегації через це вирішить утекти на Захід? Це політична короткозорість! Ми не повинні ігнорувати подібні речі. Треба поправляти товаришів, який би високий пост вони не займали. Ти проявив комуністичну пильність. Молодець! Хвалю!

— Служу Радянському Союзу! — Власик виструнчився, випнувши богатирські груди, і клацнув підборами.

— А за товаришем Берією треба наглядати. Нехай це робить його водій. Я санкціоную цю роботу. Берія занадто вже швидко бере з місця в кар’єр. Але май на увазі, якщо Лаврентій дізнається, що цей водій твоя людина, йому буде непереливки.

— Не дізнається, товаришу Сталін! — гаркнув Власик.

— Добре, йди, — Сталін устав і поплескав Власика по плечу. — Іди.

Коли Власик вийшов, Сталін надовго задумався, втупивши погляд у зелене сукно стола.

8 квітня 1940 року, 13 год. 34 хв.

Москва, Кремль

Сталін працював над своєю доповіддю про підсумки війни з Фінляндією. Коли він закінчить, її буде надруковано в усіх газетах і передано всіма радіостанціями СРСР. Можливо, він трохи запізнився з доповіддю, але, як доповів йому Берія, в народі міцнішають сумніви, що тіла сотні тисяч червоноармійців — батьків, синів, чоловіків, залишені у фінських снігах за три тижні війни, — це перемога. Дехто з тих, у кого були сумніви, швидко поїхали на Колиму. Але всіх не посадиш! Сумніви — це погано. Дуже погано. Його завдання було надважким — видати ледь не поразку за цілковиту перемогу. Звісно, варто піддати критиці командування Червоної армії. Але загалом його народ, радянський народ, має вірити, що це перемога генія Сталіна і генія партії!

Він сам брав участь у допиті командира дивізії, яка була вщент розбита в районі Суомісальве. І той розповів, як воювали фіни. Чудово воювали! Ця дивізія була заблокована на перешийку вузької дороги. Фіни просто підбили кілька танків з ар’єргарду. А решті нікуди було дітися! За дві доби всі танки були підбиті, всі гармати спалені. Скрізь лежали трупи радянських солдатів. І жодного фіна! Це шокувало! Вони розчленили дивізію на три частини і методично її знищували. Танки й тягачі з гарматами, які зійшли з дороги, відразу тонули в болоті. З лісу, як білі дияволи, налітали загони лижників у маскхалатах. Розстрілювали наших майже впритул і зникали в білому мареві, захопивши своїх убитих і поранених. Вони не залишали вбитих на полі бою! Якби йому таку армію, він, Коба Сталін, а не Адольф уже тримав би в кулаці всю Європу.

Наші солдати йшли в атаку в осінньому обмундируванні! Клим Ворошилов заявив, що кожухи будуть лише заважати в атаці! Він був упевнений, що переможе фінів за тиждень! І в 40-градусний мороз благенько одягнені радянські солдати робили собі хованки з іще теплих трупів товаришів! Він сказав, що Червоній армії не потрібні автомати. Навіщо дарма витрачати набої? Кретин!

Він наказав розстріляти комдива. А разом з ним треба було б розстріляти і мерзотника Климка Ворошилова!

Але він не може відверто це сказати народу. Тож доведеться пояснювати інакше. Він знав, що має сказати.

Зазвичай подібні доповіді готував секретаріат.