Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Перші гості вже почали зупинятися в Голмсовому готелі «Всесвітня виставка», хоча й не в тій кількості, якої він і решта власників готелів у південній частині міста очікували. Приваблювало пожильців передусім розташування готелю — від нього можна було легко дістатися Джексон-парку «Алеєю L» уздовж Шістдесят третьої стрит.

Навіть з огляду на те, що номери на другому та третьому поверхах у Голмса були здебільшого порожні, чоловікам Голмс зі щирим жалем казав, що місць немає, і дбайливо спрямовував їх до сусідніх готелів. Тож його номери заповнювалися жіноцтвом — здебільшого молодими дівчатами, які, очевидно, не звикли жити самі. Від них у Голмса аж у голові паморочилося.

Постійна присутність Мінні Вільямс почала йому заважати. З появою кожної новенької пожилиці вона дедалі більше ревнувала й намагалася не відходити від нього. Ревнощі йому не дуже докучали. Просто так було незручно. Тепер Мінні була його набутком, річчю, яку треба певний час зберігати на складі — так павук до пори тримає свою жертву в коконі з павутиння.

Голмс пошукав у газетах оголошення про здачу квартир — так, щоб та квартира була на такій відстані, з якої важко вчинити несподіваний візит. Він знайшов таке місце в північній частині Чикаго — Райтвуд-авеню, 1220, приблизно за десять кварталів від Лінкольн-парку, біля центральної Гелстед-стрит. То був симпатичний тінистий куточок міста, хоча краса для Голмса тут просто була частиною розрахунку. Квартира розташовувалася на верхньому поверсі великого приватного будинку, власником якого був такий собі Джон Окер, чиї дочки займалися здаванням квартир в оренду. Перше оголошення про ту квартиру розмістили в газеті у квітні 1893 року.

Голмс поїхав на оглядини й зустрів у будинку Джона Окера. Він назвався йому Генрі Ґордон і сказав Окерові, що займається нерухомістю.

На Окера такий перспективний пожилець справив враження. Чоловік дуже акуратний, — чи, може, краще було б сказати перебірливий, — а його вбрання і поведінка свідчать про гарне матеріальне становище. Окер був у захваті, коли Генрі Ґордон сказав, що винайме ту квартиру; а ще дужче втішився, отримавши від Ґордона сорок доларів завдатку. Ґордон повідомив Океру, що за кілька тижнів прибуде до нового мешкання з дружиною.

Голмс пояснив Мінні переїзд як те, що давно на часі. Вони вже одружені, їм потрібно більше, краще місце, ніж те, яке вони нині займають у «замку». Скоро тут буде не проштовхатися від гостей ярмарку. Та й без них для сім’ї тут тіснувато.

Думка про велику сонячну квартиру припала Мінні до душі. По правді, в «замку» було доволі похмуро. І завжди було похмуро. А Мінні хотіла, щоб на час візиту Анни все мало ідеальний вигляд. Утім, її трохи турбувало, чому це Гаррі обрав настільки віддалене місце — північ міста, коли в Інґлвуді так багато хороших квартир. Вона розважила, що він, можливо, не хоче платити ті завищені ціни, які під час Всесвітньої виставки правлять у південній частині Чикаго.

Голмс і Мінні переїхали 1 червня 1893 року. Лора Окер, дочка господаря, стверджувала, що Ґордон «видавався дуже уважним до своєї дружини». Подружжя їздило кататися на велосипедах і якийсь час тримало служницю. «Можу сказати, під час їхнього проживання в нас його поведінка була така, що кращої годі й бажати, — згадувала місс Окер. — Мінні Вільямс він відрекомендував нам як свою дружину, і ми завжди зверталися до неї “місіс Ґордон”. Вона називала його Генрі».

Оселивши Мінні на Райтвуд-авеню, Голмс відчув себе вільніше й міг уповні насолоджуватися своїм готелем «Всесвітня виставка».

Гості більшу частину часу гуляли в Джексон-парку чи на «Мідвеї» і подеколи раніше півночі не верталися. Перебуваючи в готелі, всі сиділи по кімнатах, оскільки Голмс не облаштував ніяких спільних місць перебування пожильців на зразок бібліотеки, кімнати для ігор чи писання листів — таке було звичайною річчю у великих готелях на зразок «Рішельє» чи «Метрополя», та й у поблизькому «New Julien». Не надавав він і кімнати для проявлення фотознімків: така послуга з’явилася в найближчих до Джексон-парку готелях з огляду на кількість фотоаматорів, «кодакоманів» із новенькими портативними апаратами.

Жінкам готель видавався страшнуватим, особливо вночі, але присутність красивого і, вочевидь, заможного господаря дещо розвіювала для них похмурість місця. На відміну від чоловіків, яких вони бачили вдома в Міннеаполісі, Де-Мойні чи Су-Фоллсі, Голмс був милий, привітний і охочий до розмови, він торкався їх з такою фамільярністю, яка вдома могла обурювати, але в новому світі Чикаго видавалася цілком нормальною — просто ще одна частина великої авантюри, до якої ці жінки долучилися. А що ж це за пригода, коли в ній немає ані краплі небезпеки?

Для всіх було очевидно: господар людина незлостива й уміє прощати. Схоже, його не дуже засмучувало, коли яка-небудь гостя виїжджала без попередження, не сплативши за проживання. Те, що від нього трохи пахло хімією — та й у всьому будинку стояв якийсь хімічний дух — нікого не бентежило. Адже він лікар, а на першому поверсі в нього аптека.

Патрік Прендерґаст був переконаний, що його неодмінно призначать муніципальним юристом-консультантом. Він бажав бути готовим і почав будувати плани, кого взяти до себе на роботу, коли це станеться. 9 травня 1893 року він узяв чергову поштівку й надіслав її чоловікові на ім’я В. Ф. Кулінґ, до будівлі, де розташовувалася редакція «Staats-Zeitung». Прендерґаст напучував Кулінґа: Ісус є абсолютною законодавчою