Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

називається «Правда життя», але я її, між нами, інакше як «свинцева мерзота» не називаю. Вона дуже доскіплива, виводить масу службової інформації, до цього треба звикнути. І ще вона сповільнює сприйняття: реакція гальмується відчутно. Спробуєш — побачиш.

Арсен ковтнув слину. Іконкам уже було тісно на уявному робочому столі: Арсен серйозно міркував, чи не влаштувати інший інтерфейс, просунутий, як в Ані.

— Ти в «Королівський бал» давно ходив? — недбало запитав Максим.

— Давно.

— Квіні ледве тримається, її днями з’їдять. Однак опирається жорстко, тільки голови летять на всі боки… Ти чого валяєшся, як дохлий хом’як? Памороки забило?

— Трохи.

— Усе-таки вестибулярний апарат — твоє найслабше місце, — сказав Максим. — Це ще на стадії йогуртів було зрозуміло… Йогурт «Йорг», пам’ятаєш? Ну, як відлежишся — вставай.

* * *

Ішов сніг з дощем. Запущена програма «Правда життя», важенний сканер-аналізатор, сповільнювала реакції, і тому все навколо здавалося перебільшено різким, швидким, дратівливим, і дощ летів на землю з неймовірною швидкістю.

Він піднявся по сходах, знайомих з шести років. У полі зору стрічкою тяглася додаткова інформація: площа приміщення. Температура повітря. Ліворуч унизу мерехтів план: якщо скосити очі, можна було побачити схему шкільного поверху й себе на ньому, і фігурки інших людей: прибиральниці, завуча, фізкультурника, учнів…

Це чари, вкотре подумав Арсен. З другого боку, у мене так само спливає карта в будь-якій іграшці… У тому ж «Балу»… Це природно… Природно більше знати про світ, у якому живеш…

Фізкультурник ішов назустріч. Спливла кольорова інформація: фізкультурник був роздратований, і його злість наростала. Знову щось сталось, і станеться завтра, якась гидота, все лайно, життя профукав. Фізкультурник ішов, не помічаючи Арсена: чи відвідує той заняття, чи існує на світі, — не мало значення. Він пройшов мимо, не відповівши на привітання. Арсен обернувся й побачив, що вчора ввечері фізкультурник пив, що печінка в нього збільшена, що він давно не спить з жінкою, хоч живуть вони у двокімнатній квартирі й перед знайомими вдають, що все у них в ажурі…

Мимоволі кліпнули повіки. Актуальна інформація змилася, мов краплі з вітрового скла під натиском «двірників». Арсен перевів дух, і в ту ж хвилину його гукнула прибиральниця. Вона була щиро рада його бачити й бажала знати, на що він хворий. Він же дуже хворий, якщо не ходить до школи?

У прибиральниці був онук у Запоріжжі. Говорячи з Арсеном, вона думала про онука. Перед очима висвітився жовтий рядок — посилання. Проїхавши по ньому, можна було й про онуків багато чого довідатися, та Арсен не став: просто всміхнувся, як Крихітка Єнот.

Схема її емоцій, зависла перед внутрішнім зором, просвітліла у відповідь. Прибиральниця реагувала на прості подразники — усмішку, крик, матюки. Ще через хвилину вона брудно лаяла старшокласників, що задимили чоловічий туалет.

Схема приміщення. Схема водопостачання та вентиляції. Ступінь зношеності конструкцій… От гидь, а це мені навіщо?! У другокласника, який щойно пробіг, педикульоз у запущеній формі. Куди дивиться медсестра…

Я розумію, сказав собі Арсен, чому Макс називає цю штуку «свинцева мерзота». Ну от, температура повітря двадцять два градуси. Непогано. Висока вологість, під плінтусами наявні паразити — таргани. Прямо попереду — велика група людей.

Його однокласники, загнані дощем знадвору, курили в туалеті, курили нервово, перемовлялися уривчасто й зло:

— Вилупки недороблені, ну задовбали…

— Зібратися й відловити по одному…

— А цей, чорнодупий…

— Паскуди, гниди, виродки…

У Діми з паралельного був синець на пів-обличчя й загіпсований палець. Синець, судячи з вигляду, вчорашній чи позавчорашній. А ось розбита губа. А ось розсічена брова. Ще синець. У багатьох хлопців, що диміли, струшували попіл у раковини, зло горбилися, виявилися невидимі для ока, проте зафіксовані «Правдою життя» ушкодження: легке розтягнення зв’язок на руці. Синець на попереку. Забиті місця. Садна.

— Привіт, — сказав Арсен.

Він не навідувався до школи ще з першого вересня. Усі обличчя повернулися до нього, цікавість проявилась — і миттю згасла.

— Привіт, — сказав Вітько, худий трієчник. — Шо тобі тре?

Я ніколи не був для них своїм, подумав Арсен. Не ставив такого собі завдання.

— Та так, зайшов. Що тут у вас діється?

— Петеушників б’ємо, — сказав похмурий Вовчик з подряпиною на вилиці. — Суки, падли.

Територія технічного ліцею — колишнього ПТУ — відокремлювалася від шкільного двору ґратчастою огорожею, і, скільки себе пам’ятав Арсен, коло огорожі завжди щось відбувалося: торгували сигаретами або чимось крутішим. Кидалися сніжками через паркан. Дражнилися одні з одних. Іноді билися. Шкільний статут суворо забороняв підходити до огорожі ближче, ніж на десять кроків.

— Троє наших у лікарні, — Діма мигцем глянув на свій гіпс. — І двоє їхніх. Ну нічо, ми їх ще відхекаємо на всю…

— Що не поділили? — запитав Арсен.

На нього подивились, мов на ідіота. І одразу перестали помічати. Арсен сперся на стіну, облицьовану дрібними світлими кахлями, і зосередився на службовій інформації, яку йому видавала «Правда життя».

Вік кожного зі співрозмовників. Кров’яний тиск. Температура тіла. Пульс. Стан здоров’я: так, це у військкомат… Усі роздратовані. Емоційне тло — червоне, все червоне: ненависть. Два дні тому школярі особливо витончено знущалися з ліцеїстів крізь огорожу, і ті підстерегли заводіїв після уроків. На щастя, прийшла підмога школярам. На нещастя, прийшла підмога з колишнього ПТУ. На нещастя, хтось із обивателів, які спостерігали бійку через вікно, викликав міліцію. На щастя, вона надто пізно приїхала…

Низькорослий Мишко, який у першому класі сидів з Арсеном за однією партою, раз у раз струшував телефоном. Говорив, курив і дивився на екранчик. Арсен мигцем помітив: там котилися кубики, розколювались тарілки й металась якась павукоподібна дичина. Мишко в цю мить ні про що не думав: він матюкався, не думаючи, трусив телефоном, струшував попіл, не думаючи. Арсен не знав, що так буває.

— Як твоя іграшка називається?

— Руки прийми… І взагалі, зникни, дістав…

Арсен