Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

розвернувся, щоб піти, але Вітько раптом гукнув йому в спину:

— Агов! Грошей не позичиш до п’ятниці?

Арсен витяг з кишені сто доларів і простяг Вітькові.

В одну мить усе змінилося. Вітько стояв, дивлячись на гроші в руці. У туалеті стало абсолютно тихо, тільки крапала вода в маленьких, для першачків, низьких умивальниках.

— Ти що, розбагатів? — навіть Мишко поставив свою гру на паузу.

— Щось таке, — Арсен усміхнувся. — Хочеш теж?

З хвилину всі мовчали. Арсен витягав з кишені гроші, купюру за купюрою, і пхав у руки однокласникам.

— Вони фальшиві! — нервово заіржав хтось. — Це прикол, пацани!

— Фальшиві?! — Вовчик набурмосився.

Арсенові стало смішно. Він поклав останній папірець, п’ятисотку, на край раковини:

— Справжні. Хочете — викиньте. Як хочете.

Він вийшов під дощ, не накидаючи каптура, без шапки. Так і йшов, відчуваючи, як стікають з лоба краплі. «Правда життя» гальмувала; краплини летіли стрімко, Арсенові здавалося, що він муха в меду. Додаткова інформація лилася, наче барвиста вода по лобовій шибці — текстова, графічна, з безліччю посилань. Вона підмінювала собою світ. Арсен не бачив доріжки — бачив карту, інших людей на ній і себе у вигляді стрілочки, і три нестерпно червоні цятки, що повзли назустріч.

«Небезпека. Агресія. Моральна шкода. Загроза фізичних ушкоджень. Геннадій Сергійович Трепов, сімнадцять років, Василь Олександрович Сушко, шістнадцять років, Ігор Ігорович Чернець…»

Арсен тупо зупинився й дав їм підійти. Троє — з колишнього ПТУ, з пропитими недобрими лицями, руки глибоко в кишенях курток.

— Підор зі сто шістнадцятої, — сказав перший, Геннадій Сергійович Трепов.

«Моральна шкода».

— Що, підорок, відповідати будемо?

«Моральна шкода, загроза фізичних ушкоджень».

— Стривай, Геннадію Сергійовичу, — повільно, відчуваючи, як густо й повільно течуть слова, проговорив Арсен. — Стривай.

Він виграв секунду завдяки несподіванці. Повільно сягнув рукою в кишеню, взявся за мишку. Заплющив очі…

«Скасування загрози. Зовнішній чинник».

— …Ану, стій! Стій, кому кажу!

Троє хлопців тікали по мокрій доріжці, мощеній бетонними плитами: на розі коло ліцею пригальмувала патрульна міліцейська машина… Усе відбувалося дуже швидко, програма-аналізатор гальмувала так, що часом картинка перед очима починала рухатися ривками.

Арсен зрозумів, що цівки дощу пробилися йому під комір і течуть по спині.

* * *

Він зайшов у метро, вимкнув мобільник і їздив, їздив багато годин, іноді пересідаючи, міняючи гілки, безладно метаючись по місту, точніше, під містом. Кілька разів на нього здійснювались невидимі атаки: без «Правди життя» він би їх не засік, утім, удень у юрбі вони, напевно, не становили загрози.

Його хотіли пограбувати — з різним ступенем мотивації. Дивно, скількох людей у метро цікавили його мобільник, його гаманець, навіть його черевики — гарні, дорогі.

Один раз у вагоні він наткнувся на ґвалтівника. Непримітний дядько стояв, похитуючись, тримаючись за поручень. Він поглянув на Арсена спершу мигцем, потім уважно, потім оцінюючи. Потім уже не зводив очей: у його погляді була жовта солодка каламуть, від якої слабшали й підкошувались коліна. Арсен кулею вискочив з вагона на наступній станції. Чоловік зробив рух, збираючись вийти за ним — проте юрба, що поперла у вагон, забила його назад, мов корок у шийку пляшки. Арсен пішов геть, борючись з нудотою і страхом. Є речі, про які краще взагалі не знати.

Він твердо вирішив для себе, що ніколи не зайде в рідний дім з увімкненою програмою «Правда життя», вона ж «свинцева мерзота». «Тьми ницих істин нам дорожчий», і так далі.

На шляху до виходу він змішався з юрбою і, несений потоком повз жовту щербату стіну, помітив чорно-білий аркуш на стенді: «Пропала людина. Допоможіть знайти. Пантелькін Дмитро Олександрович, 1959 року народження».

* * *

Пантелькін Д. відшукався в Інтернеті. Його дочка, Олена Гнатенко, вела Живий Журнал, і в журналі ось уже кілька тижнів обговорювалися пошуки її зниклого батька.

Сотні людей активно допомагали — копіювали тексти, знову копіювали тексти, знову копіювали. Усі френди й френди френдів давно знали, що пропав нестарий ще чоловік, котрий, на жаль, мав психічну хворобу.

Дмитро Пантелькін усе життя пропрацював учителем російської літератури в одній зі шкіл Санкт-Петербурґа. Розлучився з дружиною, коли діти були маленькі. Дочка його, Олена, вийшла заміж за киянина. Син трагічно загинув. Пантелькін вийшов на пенсію з інвалідності; був на обліку в психоневрологічному диспансері, кілька разів його госпіталізували по «швидкій». Жив з якоюсь жінкою, котра, як усі вважали, претендувала на його квартиру.

Потім він пропав безвісти.

Арсен читав коментарі в журналі — наче слухав розмови, половина з яких, на його думку, не була призначена для чужих вух. Олена Гнатенко жаліла батька, як жаліють напівзнайомих людей, з відтінком безнадії: ясно ж, ніхто його не знайде. Що тепер з квартирою… Мати їздила в Санкт-Петербург, з’ясовувала, та от морока — має минути якийсь час, поки його офіційно визнають зниклим безвісти.

В Олени Гнатенко була дочка Ірина.

* * *

— Приємно знову тебе бачити, — сказала Баффі.

Вона витяглася ще сантиметрів на п’ять, носила високі каблуки й вигляд мала старший за свої літа. Арсен знав, що варто йому один раз клацнути мишкою — і ці гордо здійняті брови складуться прохальною хаткою, губи зволожаться, очі позбудуться сторожкості. Знав також, що втіхи від цього він не відчує.

— Мені дуже прикро, що так вийшло з твоїм дідом, — сказав Арсен.

— Мені теж. Але, якщо чесно, я його за минулий рік і не бачила ні разу, і не згадувала про нього, і… А чого тебе так зацікавило це лихо? Ти щось знаєш?

— Ні, — зізнався Арсен. — Просто бродив по мережі, бачу — прізвище знайоме.

— А-а… — вона провела по краю газону носком лакованої туфельки. — Хіба мало на світі Гнатенків?

Автобусна зупинка пульсувала,