Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

легкість була явною ілюзією. Бо чого це коштувало Уно з Руматою, можна було лише здогадуватись. Та й основні складнощі лише розпочинались, бо не було зрозумілим, що воно робити з клятим паралелепіпедом, всередині якого знаходилось тіло сплячої красуні земного походження.

“А скільки ж це вона вже спить?” — майнуло в Кременчука. Але до підрахунків йому цього разу вдатися не довелося. Оскільки по спині його пробіг якийсь легенький протяг, на котрий капітан, можливо, й не звернув би уваги, якби не раптова, абсолютна тиша, що на невловиму мить запанувала навколо. А потім позаду почулося тихесеньке дзижчання.

Вологе обличчя Богдана рвучко розвернулося до „мертвоголового” входу, яке якраз піднімало забрало свого велетенського лицарського шолому. Капітан навіть зрозуміти ще нічого не встиг, а старий Уно вже одним стрибком долав відстань до найближчого столика у вигляді якоїсь місцевої химерної черепахи, хапався за його край і буквально жбурляв цю конструкцію праворуч, намагаючись прикрити нею відчинений вентиляційний колодязь.

Жалісно задзеленчав впалий посуд. І цей дзенькіт злився із дзенькотом легких лаштунків та зброї невеличкого загону іруканців, що увірвалися до зали, випнутим півколом розташовуючись у ній. В задньому фокусі півкола завмерла самотня опецькувата постать людини в пишному пістрявому вбранні.

— Ах, Уно, який ти незграбний! — вигукнула Румата, роблячи вигляд, що не помічає того, що відбувається за її спиною.

А старигань раптом п‘яно похитнувся й схопив зі столу кубок, що дивом втримався на ньому, та й притулив його до роту, високого задираючи голову. „Буль-буль-буль”, — забулькотіла якась тягуча рідина, червоними цівками стікаючи по неголеному підборіддю Уно.

— Що тут відбувається? — різко спитав чоловік, прикритий озброєними іруканцями, і лише зараз Богдан розрізнив на його голові невеличку, але вишукану кришталеву корону. Таку саму, яка була й на Соньці.

Румата нарешті рвучко й трохи навіть перелякано обернулась до іруканців. Але Богдан міг побитись об заклад, що цей переляк був удаваний. Норильцєв було зробив крок уперед, намагаючись захистити дівчину, але Румата плавним порухом руки посунула його вбік і широко розплющила свої темно-волошкові очі.

— Ой! Дон-Реба! — і присіла на одне коліно, жестом наказуючи зробити це й іншим. Лише Уно не звертав ані на що уваги, зі смаком жлукчучи червоне вино. І це вже було явно не удаваним.

— Я запитую, що тут відбувається!?

— Ми… ми… — залепетала дівчина. — Ми теєчки… На бал ми… Запрошені.

— Румата? — колихнувшись пухлим черевом, примружив очі Дон-Реба і зненацька стало зрозуміло, яким зловісним буває сіре-сіресеньке, цілковито непримітне обличчя. Набагато зловіснішим, ніж обличчя, наділене якимись яскравими рисами. — Але я не пам‘ятаю, щоб підписував тобі запрошення.

— Але ж ваша Канцелярія…

— Канцелярія?! Знову ця бісова Канцелярія!!! О, святий Міко! Аж ніяк, аж ніяк не позбудуться духу Комун при здійснення наглядової роботи. Все, все проточене цим клятим духом. Що Канцелярія, що охорона! Хто хоче, де хоче, той там і вештається!

— Гик! — відірвався нарешті від свого кубка Уно. І раптом радісно загорлав: — Дон-Реба! Директоре, сто бісів в твою чорнильну печінку! Як справи, друзяко? — І, поточившись, ледь не впав просто на стіл, але встояв і, похитуючись, посунув уперед, розчепіривши руки з явним наміром обійняти ситуативного прим-директора.

Іруканці здійняли клинки своїх мечів, що дуже і дуже нагадували своїм виглядом горезвісні мечі Зоряних Баронів, а Румата кинувся навперейми старику, хапаючи його за плечі, та й відтягуючи назад.

— Вибачте його, Прим-директоре, вибачте! Він сьогодні трохи не в формі.

— Той уганяє авто, той — у селян рисаків, я ж граю в інше лото, я — уганяйло ліфтів!.. — раптом загорлав Уно, намагаючись диригувати самому собі обома руками.

Кременчук з Норильцєвим обмінювались швидкими поглядами, не знаючи, які ролі їм підготували в цій виставі. За каламутним склом летаргічним сном спала, майже непомітна зовні, Такаманохара.

— Якого дідька!!! — аж заревів зненацька Дон-Реба. — Як ви пройшли сюди повз охорону?!

— А що охорона? — раптом здійнявся з коліна Кременчук, зиркаючи на мечі охоронців Прим-директора і якимсь загадковим почуттям відчуваючи, що робить цілком вірно. — Що та ваша охорона, Дон-Ребо? Коли ми, гуляючи Директорією, підійшли до ескалатору…

І затнувся.

„Якого такого ескалатору? — майнула думка. — Звідки він узявся?” Богдан труснув головою, але затято продовжив:

— …підійшли до ескалатору, то охорона ваша мечами своїми новими бавилась. З променями синіми. Зайнята вона була абсолютно променями тими, ну й…

— Ваша честь! — смикнувся було один з охоронців, мабуть, старший, але Кременчук точно знав, що нічого в нього не вийде. Кременчук наче наяву бачив, як за декілька хвилин цей охоронець присоромлено виходить з зали. Ось вже і Дон-Реба попереджувальне здійняв руку, дивлячись, втім, просто на Богдана.

— А це що за диво?

— Це, ваша честь, — задріботіла Румата, не випускаючи Уно, — це зі світи моєї. Новенький. Богдан Кременчук. Представник Комуни однієї новозаснованої. Комуною Планети Земля себе називають.

Дон-Реба уважним поглядом втупився в капітана.

— Комуною Планети Земля? — перепитав. — Дивна назва. Не чув. Але є щось поетичне. Ну, на покордонні вічно щось та вигадають. Вже зареєструвались чи ні? Щось я не пам‘ятаю. Чим займаєтесь? Віршомази, мабуть?

Богдан трохи розгубився:

— Чим? Віршомази? Та ні… — І раптом ляпнув: — Ми теє… Філософи ми.

Норильцєв, що якраз здіймався з коліна, аж поперхнувся, язика висолопивши, а Дон-Реба швидким насмішкуватим поглядом змірив капітана.

— І ще музикою… музикою… — спробував оговтатись Зоребор, стягуючи з плеча синтезатор та й пробігаючи довгими гнучкими пальцями по його клавішах.

Дивні, урочисті й водночас тривожні звуки залунали у великій залі з нахиленими скляними стінами, за якими ген до обрію здибився кам‘яними гейзерами своїх хмарочосів Ірукан. Всі принишкли. Навіть обурений начальник охорони. А музика пульсувала, билась в серцях, струменіла по звивинах мозку і несла невагомі тіла в помаранчеві далі Арканару, крізь бурштиновий простір Сорори, крізь зелене нуртування Пірра, до індигово-срібних безодень нескінченості. Гарна музика була. Кременчуку вона здалась чимось знайомою. Десь чув він її. Десь далеко. Десь на Землі.