Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

щось з Руматою та Уно, особи зникали й рогаті коти знову сторожко пробиралися до іншого закутка мегаполісу.

Кременчуку, якому здавалось, що він фізично відчуває близькість Такаманохари, таке повільно пульсуюче пересування зовсім не подобалось, про що він, врешті решт, роздратовано й сказав Уно.

Той пожував губами, в черговий раз перекинувся з Руматою загадковим поглядом, і лише потім відповів:

— А ти що, хочеш просто з центрального ходу зайти й повернення своєї подруги вимагати?

— Н-ну… — знітився Богдан.

— Тоді не нукай, а слухай сюди. От взнаємо точно, де вона знаходиться, зайдемо з тилу, тоді й основний план дій випрацьовувати будемо.

Отак і трапилось, що увійшли до піраміди Директорії з якогось непоказного входу, без гучних звуків фанфар та литавр, залишивши котів під опікою непоказних швидкооких типів з розмальованими, такими, що нагадували клоунські, обличчями.

Але один з „клоунів” попростував таки разом з ними якимсь пустельним і широким коридором, залитим холодним неоновим сяєвом. Від цього сяйва обличчя і в землян, і в арканаріан набули неприродного зеленкуватого кольору, що створювало враження нереальності усього, що відбувалось навколо.

„Та куди вже нереальніше!” — роздратовано подумав Богдан, краєм ока спостерігаючи за тим, як „клоун” пошепки розмовляє про щось з Руматою, схилившись до її лівого вуха. За їхніми спинами сторожко переставляв ноги Норильцєв, згорблений своїм синтезатором. Він взагалі останнім часом постійно знаходився поряд з дівчиною, явно намагаючись прикрити її собою від усіх мислимих та немислимих небезпек. Ото ще, лицар сумного образу! Втім, це було не зовсім так, бо час від часу молодята обмінювались якимись незрозумілими, але зовсім не сумними поглядами. Скоріше, навпаки.

Уно явно ревнував. Кременчук же, згадуючи його колишні загадкові перезиркування з прийомною дочкою, відчував себе цілковитим дурнем. Всі щось приховували, всі щось знали, лише один він… Теж мені, ментура!

Воно б не завадило з Зоребором наодинці поспілкуватись. Не могло ж між ним та Руматою щось статись! Часу в них не вистачило б. Чи вистачило? Це лише на спілкування з командиром він жодної вільної хвилинки не має. І оце вже явно свідчило про падіння дисципліни на борту. Треба було б з Нксою зв‘язатись. Як там дитина? Останній раз Богдан з ним ще у Шаманів розмовляв. А потім, перед виходом з Комуни, Румата якісь настанови крчовнику давала. Богдан не втручався, вважаючи, що дівчина краще знає становище у „Безвиході”.

Досадливо закректавши, Кременчук потягнувся було до своєї шпаги-передавача, але в цю мить „клоун”, напрочуд шанобливо схилившись перед Руматою, рвучко розвернувся і пішов назад, зникаючи у неонові імлі. Богдан провів його поглядом і знов ухопився було за ефес, але завмер, наштрикнувшись на уважний погляд дівчини. Вона заперечливо похитала головою, а потім самими очима вказала вгору, на стелю тунелю, де якраз над ними розташувались якісь, пластикові на вигляд, грати. Уно теж перевів погляд на них. Навіть Норильцєв здійняв свою патлату голову. Лише Кременчук роздратовано тупцював на місці. Мовчанка затягувалась.

Богдан вже було хотів порушити її, але в цей час йому здалося, що грати на стелі ледь здригнулись. Він навіть очі примружив. А пластик вже й дійсно падав убік, втримуючись лише на якомусь бовту, а з чорного, доволі вузького, отвору раптом з‘являлась нога в червоному черевику з великою срібною пряжкою.

Здавалось, ніхто ще нічого й зметикувати не встиг, а нога вже знову зникала у відчиненій шахті, з якої, втім, замість неї вислизало щось довге, тонке та вертливе. „Мотузка!” — нарешті дійшло до Кременчука. А Румата вже хапалась за неї і, спритно перебираючи тонкими руками, зникала в отворі. Природно, що Норильцєв, ані на секунду не завагавшись, чкурнув за нею. І як із синтезатором своїм не застряг? Уно мовчки дивися на капітана, явно запрошуючи його приєднатися до молоді.

Той лише плечима знизав, поправляючи свого міліцейського кашкета, і за хвилину теж зник в шахті. Останнім до неї поліз старигань, на мить завис на мотузці, ставлячи ґрати на місце, і коли по коридору протупотіло декілька безлицих андроїдів, окрім них нічого вже не порушувало навколишнього неонового супокою.

* * *

На перший погляд все виходило дуже просто. Й дуже легко. Посеред просторої лункої зали, з прозорими скошеними стінами, прикрашеної притлумленими вогниками й макетами смолоскипів, серпантином у вигляді чудернацьких пістрявих змій, стільцями-тваринами та столиками-рослинами, височив величенький паралелепіпед, за матовими гранями котрого вгадувалось якесь велетенське помаранчеве ліжко. Якщо щільно притулитись обличчям до каламутної грані, то за нею можна було розрізнити струнку дівочу постать в золотистому платті, що безпомічно завмерла посеред пекучого помаранчу.

Богдан обома руками вгатив по матовій поверхні, відчуваючи, як вона жорстко пружинить і вібрує під ударами його кулаків.

— Сонько! Соню!..

— Тихіше ти! — рвучко смикнув його за плече Уно, водночас озираючись на вхід до зали, оздоблений у вигляді величезного лицарського шолому, від чого той нагадував пушкінську Мертву Голову з “Руслана та Людмили”, поставлену в дальньому кутку приміщення. А ще він нагадував про клятих Зоряних Баронів. — Тихіше! Усю Директорію переполохаєш. Разом з Іруканом… Спить вона, спить! Сам же знаєш, на що Вага здатний. Дівчина твоя, вочевидь, в несплячому стані тарарам їм добрячий влаштувала.

Але Богдан не слухав його, знову й знову розплющуючи обличчя об каламутну поверхню, вдивляючись в глиб паралелепіпеда. Саме через цю каламутність та певну віддаленість обличчя Соньки було розмитим, наче на старій акварелі. Від того здавалось воно якимсь казково-кіношним. Цьому ж сприяло й остогидле мерехтіння в очах. Та й сльози до того ж.

— Сонько! Соню, ти мене чуєш?…

Його розпачливі згуки болісною луною прокочувались карнавально прибраною залою, оминаючи чорний отвір в долівці, через який люди й втрапили до неї. А оскільки прозорі стіни просторого приміщення похило сходились вгорі в одній точці, а за ними мерехтіли жовтогарячим розплавом вечірні перісті хмарки Арканара, то можна було зрозуміти, що майже шестигодинний шлях по колодязям вентиляційної системи будівлі Директорії, закінчився на її верхівці. Тобто, все виглядало дуже просто й легко. Прийшли, побачили, пролізли. От хіба що руки нили та саднили збиті коліна.

Втім, ця