Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

рясним зелом світу сонати — змінювалося щохвилини, змиваючи жарку обіцянку світової зорі. Проте опівдні в палючому і перелітному яскрінні вона, та обіцянка, немовби справджувалася у надсадному сільському і майже селюцькому раюванні, коли колисання гучних розкалатаних дзвонів (подібних до тих, які розпікали жаром церковний майдан у Комбре і які Вентейль, чувши їх запевне часто, відшукав у своїй пам’яті, як находять фарбу на палітрі), здавалося, було матеріялізованим виразом найпримітивніших радощів. Сказати по щирості, з естетичного погляду цей радісний мотив мені не подобався; мені він здавався майже прикрим; ритм його так ліниво волочився по землі, що його можна було б відтворити майже непохибно простим стуком паличками об стільницю. Мені здавалося, ніби Вентейлю забракло тут натхнення, і відповідно послабилася моя увага.

Я дивився на Принципалку: її люта нерухомість здавалася протестом проти того, як ці дами з Передмістя похитували своїми неотесаними голівками в такт музики. Пані Вердюрен не казала: «Ви добре розумієте, що я трохи знаю цю музику, знаю! Якби мені захотілося передати все те, що я відчуваю, ви слухали б мене, не переслухали». Вона цього не казала. Але рівна й нерухома її постава, мертві її очі, непокірні космики говорили за неї. Говорили вони і про її мужність, про те, що музики можуть шкварити сміло, не щадити її нервів, що вона не жахнеться при анданте, не скрикне при алегро. Я позирнув на музик. Віолончеліст затиснув слухняний інструмент між коліньми і похилив голову; вульгарні його риси, коли він маніжився, кривилися в мимовільній бридливій гримасі; нахиляючись над своїм контрабасом, він скуб його з такою самою терплячістю, з якою господарка оббирає капусту, тоді як юна арфістка біля нього, зовсім іще дитя, у куценькій спідничці, вкарбована у проміння золотого чотирикутника, подібного на ті, що в чорнокнижницькій кімнатці сивіли за освяченою формою могли б символізувати етер, здавалося, мандрувала по ньому, відшукуючи у слушний момент любий звук, — так маленьке алегоричне божество, стоячи перед золотим трельяжем небесної бані, зривало б зірки. А в Мореля невидимий досі жмуток волосся, загублений у його чуприні, вибився і метлявся на його чолі.

Я нишком обернувся, щоб з’ясувати, чи цей жмут не бентежить пана де Шарлюса. Але очі мої наразилися на обличчя чи, точніше, руки пані Вердюрен, бо її обличчя ховалося в долонях. Може, Принципалка своєю зосередженою поставою показувала, що вона зараз у церкві і не бачить різниці між цією музикою і найвисокішою молитвою? А може, як деякі молільниці, сором’язливо прикривала від нескромних поглядів свій підозріло ревний запал або, з пошани до інших, свою грішну неуважність чи непереможну оспалість? Якусь хвилину, чуючи мірні, явно не музичні звуки, я схилявся до цієї останньої гадки, але потім здогадався, що це хропіння долинає не від пані Вердюрен, а від її сучки.

Та невдовзі, коли врочисте дзвоніння відгриміло, вигнане й розпорошене іншими мотивами, мене затопила знову ця музика; я збагнув, що коли в цьому септеті різні елементи зринають почережно, то лише з тим, аби злитися насамкінець водно. І соната Вентейля, і — як довідався я згодом, — решта його творів були проти цього септету, проти пишного й повнокровного шедевру, що розкрився мені оце зараз, тільки несміливими, чарівними, але кволенькими етюдами. Мимоволі, завдяки цьому порівнянню, я згадав також, що колись уявляв собі інші світи, які міг створити Вентейль, схожими на ті відрубні, якими були всі мої любовні захоплення; але тепер я мусив визнати, що на тлі мого останнього кохання — кохання до Альбертини — мої перші замахування на любов (спершу в Бальбеку, потім після гри у тхора, потім тієї ночі, яку ми зночували в готелі, потім туманної неділі у Парижі, потім на рауті в Ґермантів, потім знову в Бальбеку і, врешті, у Парижі, де моє життя переплелося з її життям) були не більше, як спраглим гуканням; так само, якщо озирнути не лише моє кохання до Альбертини, а все моє життя, то й мої інші любовні захоплення були в ньому лише кволими і несміливими спробами, спраглими гуканнями, що виплекали в душі значно глибше почуття — любов до Альбертини. І я перестав стежити за музикою, аби знов і знов запитувати себе, чи ж бачилася Альбертина в ці дні з мадемуазель Вентейль — так ми знову досліджуємо симптоми своєї хвороби, про яку розвага дозволила нам на час забути. Бо саме в мені вершилися можливі Альбертинині вчинки. Ми тримаємо в собі двійника кожного з наших знайомих. Але зазвичай загніджений на обрії нашої уяви, нашої пам’яти, він фактично лишається поза нами, і те, що він зробив чи міг зробити, не може бути для нас чимось боліснішим, аніж предмет досить від нас віддалений і зовсім безболісний з погляду зорових вражень. Усе дотичне до цих істот ми сприймаємо споглядально; ми можемо повболівати над ним, удаючись до відповідних загальників, які свідчать про наше добре серце, але болю ми не відчуваємо. Одначе відтоді, як моє серце зранено у Бальбеку, Альбертинин двійник засів у ньому на самісінькому споді, звідки було годі його вирвати. Те з неї, що було для мене видиме, щеміло мені, ніби хворому з такою враженою психікою, що сам колір уже ятрить йому нутро, мов поріз на тілі. На щастя, я не дався ще на спокусу порвати з Альбертиною; нуда, яка в’ялила мене після кожного повернення до неї, була дрібницею проти туги, якої б я спізнав, якби розлучення припало на той момент, коли підозри опанували мене раніше, ніж я до неї збайдужів. Ту мить, коли я уявляв собі, як вона, моє кохання, жде мене вдома, трохи навіть мліє в нічев’ї, може, як то кажуть, із дрімаком ся вітає у себе в кімнаті, до мого слуху долинула, голублячи його, якась ніби по-хатньому затишна музична фраза септету. Все так перехрещується і так накладається у нашому внутрішньому житті, що цю фразу Вентейлеві міг навіяти сон його дочки (дочки — сьогоднішньої причини всіх моїх гризот), коли в тихі вечори він огортав своєю солодкістю працю компоністи, цю фразу, таку заспокійливу для мене завдяки такому лагідному тлу мовчанки, яке насичує декотрі фантазії Шумана: слухаючи їх, ми навіть тоді, коли «говорить поет», здогадуємося, що «дитятко спить». Заснулу чи пробуджену, я неодмінно побачу ввечері, повернувшись додому, Альбертину, моє дитятко. А проте — сказав я собі — народини цього твору серед перших криків світової зорі обіцяли щось таємничіше, ніж Альбертинине кохання. Я