Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

Інакше молодята ступлять на сімейну стезю, не благословенні мною.

Катруся майже кричить:

— Товариші! Увага! Нарешті молодят хоче поблагословити Левко!

Гамір поволі ущухає. Левко в цей час з келихом в руці виходить з-за столу, стає в позу:

— Мила Крузю! Рідний Робінзоне! Коли я перший раз подав заяву до загсу, я думав: «Це любов на все життя». Через тиждень кандидатша у жони зателефонувала мені: «Можеш забрати заяву. Нічого не вийде!» Я у розпачі крикнув: «Як? У чому річ?» Вона голосом ката відповіла: «Прочитай такий-то журнал на такій-то сторінці». Я прочитав. Там було всього-на-всього кілька слів: «Самка крокодила надає перевагу не найбільшому самцеві, а тому, який займає найкращу територію на березі і має найкращі умови для гнізда…»

— Товариші! — зірвався Вася. — Зупиніть оратора, бо поки він дійде до своєї четвертої кандидатші…

Левко підніс келих:

— Вася, ша!.. І я зрозумів, як мені пофортунило. Піднімаю келих за те, щоб люди ніколи не побиралися з крокодилами!

Знову гамір. Хтось випиває, хтось заїдає. Хтось щось запитує, хтось щось відповідає. Понад тим гамором злітає голос трохи сп’янілого Богдана:

— Товариство! А з якої нагоди ми зібралися?

Квартира Бурундукіна. За килимом, притуливши чашку до стіни, а вухо до чашки, сидить Бурундукін. Підслуховує, що діється за стіною, записує…

Стіни квартири Бурундукіна. Двері в передпокій. Вхідні двері. Видно, як рухається язичок англійського замка. Прочиняються двері, входить жінка. Поставила сумку. Перевзулася в кімнатні пантофлі. Взяла сумку, пішла на кухню. Викладає у холодильник покупки.

Зайшла у спальню. Побачила віддутий килим. Застигла перелякано.

Ввижається їй: крізь віддутий килим пробивається дуло пістолета. За ним чорна волохата рука. Лунають постріли. Вона падає. З-за килима вискакує кремезний бородатий бандюга. Затуляє їй рота ганчіркою. Кидається до стіни. Зриває килим і скручує його…

Жінка ніби прокидається. Навшпиньках виходить у прихожу. Повертається з хрестовиною для швабри. Напружує слух. Ловить все, що можна зловити. Раптом глухий удар по килиму. Один, другий, третій.

— Рятуйте! Вбивають! — щосили закричав Бурундукін…

Квартира Галапочки. Лунає танцювальна мелодія. Грає магнітофон. Підтрясаються пари…

…Інша мелодія.

Гучномовець у зоопарку. Алеями снують відвідувачі.

У глибині парку невеличкий особнячок. На ньому вивіска: «Дирекція зоопарку».

Простора кімната. За столом лисий, круглий, у картатому піджаку чоловік. За його спиною на стіні вивіска «Директор». За столом, що правою ніжкою букви «П» стоїть до стола директора, — худий, високий, сивуватий чоловік. За його спиною на стіні вивіска «Бухгалтер». За столом, що лівою ніжкою букви «П» стоїть до директорового столу, — дебела молодиця. За її спиною вивіска «Технік».

Тиша. Чути, як шкрябає перо бухгалтера.

Лице директора непорушне. Погляд його вп’явся у відчинене, вікно.

Молодиця заздрісним поглядом прилипла до обкладинки журналу мод. Звідти іронічним поглядом її пропікає худорлява дзига.

Бухгалтер краєм зиркнув на директора. Так само крадькома зиркнув на техніка. Лівою рукою сягнув за борт піджака, дістав кінчик гумової трубки і непомітно взяв її до рота.

Якусь мить видно тільки, як рухається його воло.

Знову тиша. Шкрябає перо.

Непорушно дивиться за вікно директор.

На фото заздрісно дивиться технік.

Раптом у тишу вривається легеньке:

Лугом іду, коня веду… Розвивайся, луже…

Мелодія наростає. Бухгалтер обпер щоку на долоню, мрійно задивився у стелю і поринув глибше в пісню:

…Сватай мене, козаченьку, Люблю тебе дуже.

— Шановний! — мов громом вдарило з-за директорського столу. — Ви не на лузі, а на робочому місці.

Пісня обривається. Бухгалтер покірно схилив голову над папером. Застигла над картиною технік. Директор крадькома відчиняє дверці двотумбового стола. Дістає з підвіконника склянку. Витягує з ящика темну пляшку. Хлюпає з неї у склянку рідину. Склянку так само непомітно ставить на підвіконня. Зачиняє стіл.

Підвівся. Нервово пройшовся по кімнаті. Підійшов до вікна. Взяв графин з водою, склянку з рідиною. Хлюпнув з графина води.

— І чого це вас, Цезаре Калениковичу, щодня саме о цій порі тягне на луг?

— Люблю природу, Іване Йосиповичу. З дитинства люблю. І коней.

— Воду в графині знову не міняли, — обурюється директор і підносить склянку із сумішшю до рота. Та зупиняє руку на півдорозі. В цю хвилину у вікні з’являється кінська голова і лунає доброзичливе коняче: ги-ги-ги!

— Шановний! — майже кричить директор до бухгалтера. — Це ви його сюди запросили?

— Я, Іване Йосиповичу, ще по-конячому говорити не вмію.

Директор випив. Хлюпнув з графина води, запив. Крякнув.

— Може, він, Іване Йосиповичу, на прийом до вас проситься? — продовжував спокійно бухгалтер. — Може, Лупаченко його чимось образив?

Директор ляснув себе долонею по лисині:

— Підождіть! А чого це він тут?

— Хто? Лупаченко?

— Кінь. Чого тут кінь?

— Спитайте його, Іване Йосиповичу. Звідкіля я знаю?

— Значить, коня спитати? — зауважив єхидно директор.

— Я мав на увазі Лупаченка, Іване Йосиповичу. Спитати Лупаченка, чого кінь тут.

— Лупаченка я відправив сьогодні возити сміття. Він що, сам воза тягає?

— Звідкіля я знаю, Іване Йосиповичу?