Читати книгу - "Піти й не повернутися"

канаві бахкали з карабінів кілька бійців — прицілювалися в танкові щілини. Біля снарядних ящиків уткнувся головою в землю заряджаючий Золотов, позаду уцілів лише один навідник Габайдулін; комбат крикнув йому заряджати, але той, чи оглушений, чи дуже наляканий, тільки тиснувся спиною до станини і незряче дивився на нього. Тоді Сотников кинувся до ящика зі снарядами сам, але не встиг доповзти до нього, як ззаду сильно гримнуло, земля дуже здригнулася, він упав ниць, чорне покривало затулило від нього світ на кілька довгих секунд. Задихнувшись од пилу й землі, що нею забило йому ніс і рот, він краєчком свідомості все-таки відчув, що живий, і зразу ж схопився з бруківки і під градом землі, яка все ще сипалася зверху, кинувся до панорами. Але його гаубиця уже скособочилася на краї воронки, ствол вивернуло убік, сморідно горіло гумове колесо. І він зрозумів, що це — кінець. Він ще не знав, чи сам цілий, він тільки відчував, що оглух, вибухи довкола відгородила від його вух щільна стіна, інші звуки усі водночас зникли, у голові шипіло й гуло. З носа йшла кров, він розмазав її по обличчю і сповз у канаву. Навпроти, за вербами, йшов, мабуть, той самий танк, що підбив його. На вітрі швидко пливли рвані чорні кудли диму від охопленого полум'ям трактора, жирно смерділо соляркою і тротилом од вибухів, поруч тліла гімнастерка на плечі вже мертвого командира полка. Збентежений, збитий з пантелику несподіваністю розгрому, Сотников якийсь час ніби не розумів, що сталося, не міг повірити, що це не сон. Потерпаючи від диму, що їв очі, він тільки дивився, як ішли по той бік дороги німецькі танки, вже добре видно було на їхніх бортах цифри і чорно-білі, вибиті по трафарету хрести. Свого життя йому було не шкода, він тільки не знав, що робити далі.

І тоді хтось смикнув його за рукав. Він повернув голову і побачив замурзане сажею і кров’ю обличчя Конкіна, який щось кричав йому і показував рукою назад, де, пригинаючись, перебігали бійці. По канаві побігли й вони за ними.

3

Рибак обійшов мисок чагарника і зупинився. В сірості нічного простору на косогорі стало видно крайні будівлі сільця. Як воно виглядає звідси, Рибак уже забув: на початку осені вони проходили неподалік дорогою, але в село не заходили. А втім, усе те зараз не турбувало — важливо було знати, чи тихо там у цю ніч, щоб не наткнутися на німців чи поліцаїв.

Стоячи край чагарника, він хвилину вдивлявся, прислухався, але нічого підозріливого мовбито не було чути. Долетіло кілька неясних звуків, так само пругко й настійливо дув вітер, тихо посвистуючи у мерзлому гіллі, пахло димом — десь, мабуть, топили. Тим часом підійшов Сотников і теж спинився, прислухався:

— Ну, що?

— Здається, тихо. Пішли помалу.

Звичайно, ближче було б звернути до крайньої в цьому селі хатки, що он стояла, заметена по саму стріху снігом, з приставленими до неї жердинами, — там починалася вулиця. Але саме тому Рибак і обминув крайню — біля неї завжди ризикуєш потрапити в халепу; в кінці вулиці звичайно завершує свій маршрут охоронець чи патруль, влаштовують засідку поліцаї. І він звернув по снігу вбік, уздовж плоту по лощинці, попростував до недалеких будівель на відшибі, що тісненько скупчилися внизу. Там, за потрісканим рогом клуньки чи току з продраною стріхою, ще постояв, прислухався і, оглядаючись, пішов далі. Звідси, від клуні, було рукою подати до низенької, якоїсь самотньої при хлівці хатчини; на снігу до неї була навіть тверда стежка; він зробив по ній зо два кроки і зразу ж ступив набік — дуже рипіло під чобітьми. За ним зійшов також Сотников, і вони з обох боків стежки пішли по снігу до хати.

У цей час вони почули стук — хтось нібито рубав дрова, але робив це якось мляво, ніби знесилений чи нехотя. Рибак трохи зрадів: якщо рубають дрова, то, певно, в селі чужих нема. До того ж не треба грюкати, проситися в хату — про все можна розпитати у дроворуба. Правда, він зразу ж подумав, що необережністю можна здалеку наполохати чоловіка, тоді ти його вже не витягнеш із хати. Маючи це на думці, він якомога тихіше обійшов хлівець, переступив покинуті в снігу жердини, потихеньку вийшов із-за рогу на подвір'я.

У полі на снігу було світліше й далі видно, а тут, у темнуватих сутінках двору, він не одразу збагнув, що на дровітні — жінка. Тепер вона уже не рубала, а тихо чогось колупалася там і злісно бурмотіла сама до себе. Зачувши їхні кроки, жінка здригнулася, кинула сокиру і аж ойкнула.

— Тихо, матусю!

Вона стояла зовсім розгублена — маленька літня жінка в хустці — і не могла вимовити слова. Рибак насторожено зиркнув на хатні двері, ті були зачинені, у дворі начебто більше нікого не було. А проте він не дуже й боявся і позирав навкруги для певності. Він уже зрозумів, що у цьому селі спокійно; поліцаї, мабуть, засіли за самогонкою, а німці навряд чи тут появлялися.

— Ой боженько, наполохалась я. Ой господи…

— Гаразд, годі хреститися. Поліцаїв у селі багато?

— А немає поліціянтів. Був один, та в містечко перебрався.

— Так, — Рибак пройшовся по двору, виглянув із-за рогу. — Село як зветься?

— Лісини. Лісини село, — зосереджено і ще не опам'ятавшись од переляку, сказала тітка. Сокира її глибоко стриміла в сукуватому ялиновім поліні, яке вона, очевидно, марно хтаралася розколоти навпіл.

Рибак одразу прикинув, що зовсім непогано було б тут і отоваритись: підхід — вихід зручний, на дорозі клуня, лісок, вони добре затуляють од чужого ока. Цікаво тільки, чим можна поживитися