Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

Він увійшов, поставив саквояж, і невідь звідки в його руці з’явився букет червоних гвоздик.

— Спасибі, — сказала вона й подумала: “Молодець, не забув”. Тривога забилася кудись у куток, затаїлася.

Він сидів у тому кріслі, де любив сидіти чоловік. їй здавалося, що вона назавжди позбулася самотності, здобула навіть більше, ніж утратила. Вона зупиняла себе, приглушувала мрії, нагадувала собі про розплату за радість, про дні розчарування і туги, але спів пташки з веселковими крилами був сильніший.

— Будемо вечеряти, — сказала Аля. — Зараз приготую.

— Я вечеряв, давай краще вип’ємо за зустріч. Він дістав із саквояжа коньяк і шампанське. Дзвеніли чарки, у Алі паморочилась голова, і все ж вона помітила, що він нічого не їсть.

— Чому ти не їси?

Невинне запитання викликало в нього замішання.

— Що сталося? — запитала вона.

Він зволікав, явно придумуючи, що відповісти. Тривога вийшла з дальнього кутка, нагадуючи про себе.

— Тобі нездужається?

Він з полегкістю зітхнув:

— Так. Погано себе почуваю. Зараз минеться.

Помітив її настороженість, поклав руку на плече, пригорнув до себе. І тривога відступила…

…Вранці вона встала ранесенько. Юрій ще спав, дихав рівно й глибоко. Зараз, із заплющеними очима, він був зовсім звичним, домашнім. Легкі тіні ковзнули по його довгий пухнастих віях. Алі здалося, що його повіки здригнулися, що він підглядає за нею.

Вона швидко і старанно вмилася у ванній кімнаті, заглянула в дзеркало: ну як я там? Не виявивши па своєму обличчі ніяких змін, вона трохи підсинила очі і виклала зачіску, водночас примудряючись готувати сніданок для двох. Та коли вона гукнула Юру, той мовив сонним голосом:

Їж сама, адже тобі бігти на роботу. А я потім поїм. Дай ще поспати.

— Ну звичайно. Спи.

Вона нахилилася і поцілувала його на прощання у високий прохолодний лоб.

На роботі сестри й лікарі помітили її стан.

— Господи, Алю, ти ж уся світишся від радості, — сказала з ноткою заздрості подруга. — Що сталося?

— Потім, потім, — відказала Аля, намагаючись приховати щасливу усмішку.

Їй хотілося подзвонити додому — вперше за рік. Коли чоловік пішов од неї, їй теж хотілося подзвонити: а раптом сталося неймовірне і знайомий голос відповість: алло? Згодом вона звикла до того, що телефон у порожній квартирі де відповідає, — звикла і з часом змирилася. А зараз їй навіть не вірилося — варто лише кілька разів повернути диск, набрати звичне сполучення цифр, і голос, що став рідним, голос свого мужчини відповість: слухаю.

Для стримувала себе: не слід показувати надто великої зацікавленості. Вона пам’ятала поради навчених досвідом приятельок. Подзвонив він.

— Кинула мене самого, — сказав. — А раптом тут сірий вовк прийде?

— Ти сам сірий вовк, — відбулася жартом. — Сам кого завгодно з’їси.

— Ти насправді так думаєш? — несподівано образився він.

— Я люблю тебе, сірий вовче, — поспішила його заспокоїти Аля, задоволена тим, що є кого заспокоювати. В її голосі почали з’являтися поблажливі нотки.

Вони домовилися, що Юра прийде за нею до лікарні. Аля ледь діждалася кінця робочого дня.

— Вас якийсь мужчина чекає. Гарний. На нього наші дівчата поглядають, — багатозначно сказала медсестра.

Ще одну приємність почула від співробітниці свого колишнього чоловіка, яка випадково нагодилася до лікарні:

— Слухай, Алю, у цього твого усмішка — сама чарівність. І відчувається, що порядний. Ото доповім я твоєму колишньому — знепритомніє.

Аля йшла з Юрою через усе місто і мріяла, щоб отой, колишній, побачив її зараз. Кроки лунали акомпанементом думкам. Вона могла б іти так безконечно, мовчки розмовляти з Юрою і мріяти, аби це збереглося назавжди: міцна рука, на яку можна спертися, цікаві небуденні слова, розвіяна самота.

Вона дивиться туди й сюди, і Юра перехоплює її погляд, мимохіть супиться. Алі здасться, що він ревнує. їй приємні його ревнощі. Юра мовить:

— Жінки часто чекають на принців, а трапляється дрібнота. А принци приходять до тих, хто вміє довго чекати.

— Дуже довго? — запитує Аля, сильніше спираючись на його руку.

Іноді — дуже, — каже Юра, лякаючи її: чи не готує він розлуку?

Юра дивиться то на неї, то на перехожих. Його блискучі очі зараз рухомі, як ртуть. А рука — наче сталева. Аля майже повисає на ній, та враження таке, що для його руки вона легша за пір’їнку.

— Який же ти дужий! — захоплюється вона. — Просто неприродно могутній!

Він зупиняється, якось зацьковано дивиться на неї і, нічого не відказавши, йде далі.

Зайшовши до крамниці, вони купили продуктів на вечерю і сніданок. І знову Аля запримітила, що він поводиться дивно. Здавалося, що харчі взагалі його не цікавлять. Більше того, він зовсім не розуміється на тому, які продукти слід купувати. Коли ж удома Аля заглянула до холодильника, то здивувалася: наїдків у ньому анітрохи не поменшало. Що ж Юра їв цілісінький день? Можливо, він серйозно хворий?

Аля запитала його про це, однак Юра спробував ухилитися від відповіді. Дедалі її неспокій зростав, і вона почала вмовляти його показатися лікарям.

— Ти ж у мене лікар, мій особистий лікар, мене вилікує саме спілкування з тобою.

Однак Аля не давала збити себе на жартівливий тон.

— Нехай оглянуть різні спеціалісти. Влаштуємо невеликий консиліум, — сказала вона поважно й наполегливо.

— Якби лікарі справді вміли лікувати! — відповів він. — Пам’ятаєш, Гален казав: “Лікарю, вилікуй себе самого”. Для початку хоча б.

Аля сказала невблаганно: