Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

— Завтра разом підемо в лікарню.

Він замислився:

— Подумай сама: навіщо мені йти до тих, хто знає менше за мене?

Аля розсердилась і надумала підштрикнути його:

— Мало знати, треба могти. А що ти можеш?

— Наприклад, уповільнювати і прискорювати у себе пульс. Запасатися психічною енергією та передавати її іншим.

— Ти йог?

Його обличчя напружилось. Він щось пригадував. Потім з усмішкою, котра Алі не сподобалася, відказав:

— Так, йог.

— Тоді продемонструй своє вміння.

Він мовчки взяв двома пальцями її руку, поклав на свою — на те місце, де мав битися пульс. Та скільки Аля не промацувала, пульс не вловлювався.

— А зараз?

З’явилися поштовхи. Вони були нечастими, але дуже сильними. Інтервали між ними скорочувались. Ритм прискорився. Ось він уже нагадує чечітку. Аля не встигає рахувати. Шкіра сильно вібрує. Вібрації зливаються.

Аля дивиться на Юру. Його обличчя незворушне, мовби нічого не відбувається. Раптом пульс зникає. Одразу. Зовсім. Скільки не бігають по його руці Алині пальці, як чутливі звірята, завмирають, вдавлюються в шкіру, прислухаються, — пульсу немає.

Аля знову пильно дивиться на Юрине обличчя. Воно не змінилося. Навіть дихання не почастішало, не сповільнилось…

— Божевільний, припини це, — каже вона, — припини негайно ж!

Вона вимовляє ці слова, не думаючи над ними, просто тому, що повинна щось сказати, якось висловити те, для чого не підбереш потрібних слів. Минає вже кілька хвилин, а пульсу немає.

— Припини, — благає вона. — Мені страшно…

— Гаразд, — погоджується він. — Ти ж сама просила продемонструвати вміння.

Юра спостерігає, як змінюється її обличчя, як зникає западинка на переніссі і шкіра там збирається дрібними зморшками, мов брижі на узмор’ї, провіщаючи бурю. Та буря не здіймається, і очі втрачають сухий гострий блиск, в них утворюються два темних озера. Вони щораз глибшають. Ось вони зливаються в один вир, засмоктують у глибину, в круговерть…

Згодом Юра ще не раз демонстрував Алі своє таємниче вміння. Він клав долоні на її плечі, і Алі здавалося, що через них у неї вливається дивовижна сила, яка окриляє і підносить у такі далі, про котрі вона раніше й не мріяла. З’являлася така ясність думки, що Аля раптом почала розуміти те, чого вчора не могла збагнути.

Іноді Юра розважався мистецтвом перевтілення. Він перетворювався на людей різних епох. То ставав дикуном-людожером, то войовничим кочівником. Він робив це так невимушено, що Аля втрачала почуття реальності.

Одного разу, коли в Алі заболіла забита якось рука, Юра самим дотиком зняв біль. Аля припустила, що мало місце самонавіювання, і ждала, що по деякому часі біль поновиться. Адже вона знала, що там була тріщина, яка заросла кістяним мозолем.

— Ти не можеш дотиком вилікувати органічне пошкодження, — впевнено сказала вона й посміхнулася.

Юра промовчав, але її рука більше не боліла. Відтоді Аля вже не вимагала, аби він пішов до лікарів.

Якось вони пізно верталися додому, і кілька молодиків напідпитку, жартуючи, заступили їм дорогу.

— Гей, товаришу, — сказав один з них, — облиш свою супутницю. Ми її самі проведемо.

— Будь ласка, — відповів Юрій і відійшов убік. — Ви з нею йдіть попереду, а я піду ззаду.

Один з хлопців спробував узяти Алю за руку, і жінка злякалася.

— Е, ні, їй це не до вподоби, — мовив Юра і відсторонив молодика.

Двоє інших з реготом ухопили Юру за лікті, а він раптом легко розвів руками, і молодики попадали на землю.

— Навіщо ж так грубо? — мовив заводій, прямуючи до Юри і приміряючись. — Вони ж не намагалися тебе звалити.

Його кулак, наче камінь, кинутий з пращі, вдарив Юру в щелепу. Юра навіть не похитнувся. Та в його очах спалахнула блискавка. Він однією рукою нагнув розбіяці голову, другою схопив його за комір і підняв. Затріщала матерія. Потім легко, мов ляльку, шпурнув його через двометровий паркан будови. Почувся глухий удар об землю і короткий стогін. А Юра, ніби нічого не сталося, взяв Алю під руку і повів додому. Вона дивилася на нього злякано й захоплено. Дорогою мовчала. Коли вони вже підійшли до будинку, він запитав:

— Ти не образилася на мене?

— Ну що ти, — прошепотіла вона. — Просто мені з тобою незвичайно і тривожно. Ти не схожий на інших.

— На кого це?

Вона не відчула зміни в його настрої.

— Ні на кого з людей, котрих я знаю. Ти все робиш не так, як вони…

І знову вона не помітила його швидкого зацькованого погляду.

Вночі вона декілька разів прокидалась і прислухалася до його дихання. Воно було рівним і глибоким, та їй чомусь видавалося, що він не спить.

А вранці вона, вже вмита й одягнена, заглянула до спальні — попрощатися, Юрій стояв перед дзеркалом, розглядаючи себе. Він вимовляв якесь слово, складаючи губи так, як їх складала Аля.

Вона почула: “Юро, ти не такий, як усі”.

Аля пізнала свій голос, свої інтонації і розсміялася, думаючи, що він розігрує її. Юра здригнувся і повернувся. Його гострий пронизливий погляд торкнувся її очей, і сміх завмер. їй зробилося незатишно й холодно, немовби вона залишилася сама на довгому-довгому пероні і жде поїзда, котрий давно пішов…

Юра сидів біля вікна на стільці і роздивлявся перехожих” Це було одним з його найулюбленіших занять. Аля жартувала, що він схожий на кволого песика з сусідньої квартири, котрий віднедавна волів розглядати двір, сидячи на східцевій площадці. Аля нечутно підійшла до Юри і обняла його за шию.