Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

думаю: що ж то за фотокамера така цікава була, що відрізала від добірного товариства «батька соцреалізму» Максима Горького?

— Після університету ви пішли працювати в Київський державний історичний архів. Напевно, це теж був неабиякий досвід як для майбутнього автора історичних романів?

— Я вже казав, що для письменника дуже важливе середовище, в якому він обертається. В архіві зі мною працювали практично всі націоналісти. Ну, зрозуміло, що очолював його якийсь москаль-кагебіст, але наукові працівники були переважно «своїми». Мені сказали, що на цьому місці, на яке я прийшов, ще не так давно працював Василь Стус. Серед колег найяскравішим був Микола Матусевич, згодом один із засновників Української Гельсінської групи, дисидент, політв’язень. Микола був дуже гоноровим хлопцем, завжди елегантний, з особливим почуттям гумору. Він уже тоді звертався до людей «Панове, пане, панонцю...» Це було так незвично! Микола приятелював з відомим тепер Мирославом Мариновичем, був дружбою у нього на весіллі. Мирослав часто приїздив зі Львова до Києва, ми зустрічалися, і це теж був легінь мовби з іншого світу. Красивий, стрункий, з вишуканими манерами. Гарно танцював, галантний, у нього закохувалися всі жінки. Так, це були аристократи українського духу. Якось ми сиділи втрьох і пили сухе вино. «Мирославе, — попросив я, — подай, будь ласка, штопор».— «Прошу?» — не зрозумів мене Маринович. «Дай штопор», — повторив я. «Прошу?» — знов «не зрозумів» він. І тоді Микола Матусевич іронічно всміхнувся й пояснив: «Вар’ят має на увазі коркотяг!» Гарні були часи. Згодом я пішов працювати в пресу, але ми продовжували зустрічатися. Я помітив, що хлопці замислили щось серйозне. Матусевич часто виїздив у якісь приватні відрядження, став обережнішим у розмовах, напруженішим. На вулиці часто озирався, чи немає за нами «хвоста». Я сказав йому, що відчуваю ці зміни, і запитав, чи не потрібна моя допомога в серйозній справі. «Малий!» — сказав він. Микола, старший на п’ять років, називав мене Малим. Тож і тепер спитав: «Малий, у якій справі?» — «Ти знаєш», — сказав я. Він сумно всміхнувся, поклав мені руку на плече. «Малий, — сказав Микола з притаманною йому іронією, — ми тебе збережемо, як декабристи Пушкіна». І зберегли. Незабаром хлопці пішли в московські концтабори. Коли Микола повернувся десь під кінець 80-х, ми зустрілися, довго говорили, згадували молоді літа. Я запитав у нього, чи він пам’ятає про декабристів і Пушкіна? І нагадав ту розмову. «Ти диви! — засміявся Матусевич. — А я й не знав, що я такий розумний!» Ось такий був досвід. Мабуть, завдяки йому я став прес-секретарем УРП, у яку реорганізувалася Українська Гельсінська спілка. І не шкодую.

— А за чим ви шкодуєте у своєму житі? Було щось таке, що хотіли б змінити, прожити інакше?

— Важке запитання. Щось, може, було не так, але ж у всьому є своя діалектика. Від однієї незначної зміни може інакше скластися все життя. І тоді невідомо, чи ти досяг би бодай того, що маєш сьогодні. Тому я ні за чим не шкодую. Шкодувати — марна річ. Іноді мені здається, що я написав значно менше, ніж зміг би. Може, треба було працювати за суворішим розкладом, бути дисциплінованішим, не витрачати десятиліття на політику, не марнувати часу на риболовлю, менше курити, берегти здоров’я... Але ж усе це — теж досвід. Доля. Я щасливий з того, що за великим рахунком досяг своєї особистої мети. А вона полягала в тому, щоб написати такі книжки, які б читало багато людей. І щоб, читаючи їх, люди змінювалися, дужче любили свою мову, заглиблювалися в нашу історію, ставали кращими, ставали собою. Це, даруйте, звучить пафосно, але я свого досягнув. Коли до мене підходять хлопці з Донецька чи Києва і кажуть, що, прочитавши «Чорного Ворона», вони перейшли на українську мову, хіба це не щастя? Коли майданівці просять мене залишити нічний повстанський табір, бо «ви, пане Василю, вже своє зробили», — хіба це не найбільша похвала для автора? А коли я бачу, як у багатьох військових підрозділах майорить чорний бойовий прапор холодноярців з написом «Воля України або смерть» — моє серце, як казав отаман Чорний Ворон, співає і в очах розвидняється. Усе це — моя велика, моя пекуча любов. А де любов збулася — там немає жалю.

Василь Шкляр — один з найвідоміших письменників сучасної України. Успіх романів Шкляра приголомшливий: відзнаки, премії, гран-прі, неодноразові перевидання та переклади. Шкляр є лауреатом багатьох літературних премій, але чи не найдорожча з них — народна Шевченківська, яку автор отримав після того, як 2011 року відмовився прийняти з рук злочинної влади присуджену йому Національну премію імені Тараса Шевченка. Романи Шкляра постійно перебувають у лідерах продажу, окремі з них незабаром побачать своє втілення на кіноекранах.

Ця збірка містить новели та оповідання Василя Шкляра, вперше зібрані під однією обкладинкою. Цікаві колоритні характери, захопливі події та спостереження за людськими вчинками занурюють нас у самобутній світ раннього Шкляра. До книжки також увійшли неординарні, напрочуд відверті спогади автора про видатних письменників, з якими він був у дружніх взаєминах. Розлоге інтерв’ю зі Шклярем, яке взяв у нього В’ячеслав Кириленко, — це своєрідна автобіографічна повість автора «Чорного Ворона», яка проливає світло на його життя, творчість, у тому числі й на літературний доробок, представлений у цій книжці.

Примітки

1

А принеси-но, братику, ще два коньяки.