Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

ставляться поблажливо. Цим ми і скористаємося.

— А чому ми не могли запастися динарами з дому? — князівна двома пальцями узяла бруднувату сизу купюру.

— Рішення про те, що ми тікатимемо до Султанату, Дуаліада прийняла в останній момент. Не було часу непомітно обміняти значну партію грошей без ризику, що ця інформація дійде до агентів Імперії, а своїх запасів динарів наше Управління не має, бо вони швидко знецінюються — економіка Султанату хворіє на інфляцію. Нам зараз принесуть вечерю, я вже замовив духаннику, а тоді спати. Завтра нам рано прокидатися.

— А там про мене щось є? — дівчина вказала на газети.

— Звісно, — Рей розгорнув газету на другій сторінці. — Послухайте. «У Гирлоні тривають пошуки проголошеної днями спадкоємицею престолу князівни Брали. За офіційним повідомленням поліцейського департаменту та Управління розвідки і спеціальних операцій Князівства, її викрадено. Надійні джерела нашого видання висувають версію, що це результат міжнародної змови, у якій задіяно спецагентів Республіки Дуумвірів. В інтересах слідства спецслужби не повідомляють прикмети та імена підозрюваних, однак місцева незалежна журналістка Кетря Собача припускає, що у цій справі не обійшлося без відомого світського гульвіси барона Самуса Дорга та двох його молодих друзів. Своїми підозрами пані Собача поділилася з колегами-журналістами та громадськістю. Його сонцесяйна величність султан Буфадир, нехай продовжить Зоря його літа у безмежжя, висловив свої офіційні співчуття князеві Авуру та запропонував усю необхідну допомогу у розслідуванні цієї справи. Зрозуміло, що до пошуків князівни та її викрадачів долучаться і спецслужби інших цивілізованих країн».

— Мені, Клирте, з голови не йде от що, — зауважив Рамир. — Той «заєць», який пробрався на суховантаж мало не разом з нами. Раптом він за нами стежив? І чому капітан не здав його прикордонній службі?

— Бо був ризик, що тоді прикордонники взялися б обшукувати весь корабель, — пояснив капітан, — і знайшли б нас...

Їх розмову перервав духанник, який приніс вечерю — теплі прісні коржі та прохолодний кислий кумис. Смакота! За вечерею Рамир кілька разів намагався повернутися до підступності журналістки Собачої та до «зайця», який міг бути чиїмось агентом, але Брала з Клиртом віддавали перевагу обговоренню плану подорожі вглиб Архіпелагу — далі від столиці Султанату.

16. «Самусові від Кетрі...»

По обіді, аби зайве не наражатися на увагу «трударів свободи слова», Самус із Нодом залишили палац через технічний вихід ветеринарної клініки і вирушили на таксі до баронського котеджу у Тасавському передмісті — районі розкішних маєтків на південному заході Аріода. «Фурію» було доручено доправити туди ж гвардійському сержантові. Особняк барона виявився помірно занедбаним, але Планс, який прибув ще до обіду, вже встиг підготувати кілька кімнат.

Нод вирішив перепочити, а Самус, давши камердинеру господарські доручення, вислизнув з дому через чорний хід. Вузькими звивистими завулками він вийшов до підніжжя зеленого пагорба, на якому височіла Аріодська фортеця. Пагорб огинала вулиця, з одного боку забудована старими, але добре опорядженими будинками. Їх вікна виходили до акуратних, заквітчаних палісадників. Інший бік вулиці являв собою кам'яний мур найнижчого ярусу фортеці, що підпирав пагорб.

Барон проминув кілька будинків та зупинився навпроти під'їзду, до якого вели три стерті мармурові сходинки. «Еспланадна, 17», — повідомляв вказівник на ньому. Ліворуч від дубових дверей, прикрашених позеленілими бронзовими пластинами, висіла блискуча латунна табличка з написами: «Агенція добропорядного Пилипа Бобошка» і дрібнішими літерами: «Вхід лише для втаємничених. Невтаємничені, ходіть собі далі, ще далі, ще!» Під табличкою стирчав важіль старовинного механічного дзвоника. Самус різко потягнув його донизу. Десь у глибині дому пролунав гонг. За хвильку почулося рипіння сходів під важкими кроками, двері ледь-ледь прочинилися, і звідти визирнула товста сивовуса мармиза.

— Чого треба? — непривітно запитав огрядний низенький чолов'яга, але звівши очі, раптом розплився у щербатій посмішці. — Пане Дорг! Не сподівався Вас побачити ближчим часом...

— Здоров був, Курурче. Мені що, стовбичити на порозі? Чи, може, добропорядного немає вдома?

— Що Ви, пане бароне! Удома пан Пилип. Прошу, заходьте!

Самус протиснувся у двері.

— А ти все секретарюєш, — мовив він.

— Таки так, — відповів секретар.

Рипучі сходи, що вели вгору з передпокою, закінчувалися холом. Туди виходили троє дверей. Двоє — засклені, а центральні — глухі, оббиті порепаною темно-зеленою шкірою. Самус озирнувся на Курурча. Той забіг наперед та, штовхнувши зелені двері, зазирнув до кімнати.

— Пан барон Дорг, — проказав з порога.

— Барооончик? — розкотистий бас ніяк не пасував верткому, невисокому чоловікові, який миттю опинився на порозі кабінету. — Давненько, давненько. Заходь, опудало городнє!

— І тобі добридень, Пилипе, — Самус раптом згріб господаря в оберемок та заніс до кімнати.

— Курурче, — прохрипів з його обіймів Пилип, — ти йому бодай чаю запропонуй, а то задушить свого однокурсника ні за цапову душу!

— Хвильку, пане Пилипе, хвильку, пане Самусе. Я миттю, — секретар зник за дверима.

— Однокурсника! Тобі ще на першому курсі служба безпеки двору поставила завдання подружитися зі мною, аби шпигувати.

— А ти збагнув, що я агент, лише на четвертому!

— На третьому, Пилипе, бо ти сам з п'яних очей телефоном звітував перед службою, коли я був у сусідні кімнаті. Хоча я й раніше мав підозри...

— Та годі. Кажи вже, що треба!

Секретар приніс тацю з чаєм та поквапився залишити детектива з бароном наодинці.

— Отже?... — Пилип відкинувся у шкіряному кріслі за столом, на якому парував чайник.

— Про ратхарів чув? — Самус спробував зручніше вмоститися на замалому для нього стільці навпроти.

— Ну хто ж про них не чув?

— Чи маєш оперативні контакти у секті?

— Ти, бароне, слова такі знаєш! Опер-р-р-ративні! Навіщо тобі вони?

— Не здогадуєшся?

— Не так, щоб зовсім не здогадуюся, але, Самусе, що ти зможеш вдіяти проти них, коли за сектою стоїть уся потуга Імперії?

— Потуууууга! Слова такі знаєш, — передражнив детектива барон. — А що я, Пилипе, маю робити? Довкола матері суцільні зрадники. Втім, гадаю, ти й сам це добре знаєш — детектив, як-ніяк!

— Я у придворні справи більше не мішаюся. Моя робота — подружні зради, боржники, які переховуються від кредиторів або від сплати аліментів...

— Та не прикидайся ти! Я ж про секту питаю! Не повірю, що ти не завів там зв'язків, бо як не крути, а вони, певно, самі шукали контактів з шахраями та бандитами у місті.

— Логічно міркуєш, бароне! — Пилип сьорбнув