Читати книгу - "Без крові. Така історія"

205
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 81 82
Перейти на сторінку:
знову завирувало життя, а тому серед усіх нісенітниць, що вона жадала спробувати, була й участь у перегонах для відчайдухів, що проводилися в Італії і називалися «Міллє Мілья». У них могли брати участь як професіональні гонщики, так і аматори. Перегони протягом усіх днів змагань відбувалися на звичайних шляхах. Вона купила «Ягуар» й обрала собі в напарники вдівця-росіянина, що колись був спортсменом. Врешті, їй так сподобались перегони, що вона залишила на згадку автівку, що пройшла такі змагання. Машина була сріблястого кольору. А на капоті і дверцятах червоною фарбою був намальований номер 111. Раптом жінці здалося, що це саме та автівка, яка потрібна для ультімової автотраси. Поки на будмайданчику ще вирувала робота, вона наказала переправити її морем з Італії. Єлизавета знову побачила її, прекрасну і сяючу, там, на старті траси. А за кермом сидів пілот-випробувач. Автівка стояла на своїх чотирьох колесах, убраних у блискучу гуму. «Яка чарівна», — подумала Єлизавета.

Жінка наказала Блуму і Штраусу забратися геть, а сама попростувала до «Ягуара». Не мало бути жодного свідка, жодного глядача — у цьому вона була переконана. Єлизавета кивнула водієві, що сяде в машину самостійно, і вмостилася на пасажирське місце, укрите червоною шкірою. Вона зачинила дверцята, зроблені за ретельною англійською технологією, насолоджуючись їх механічним клацанням, і обернулася до пілота:

— Чудова днина, чи не так?

— І не схоже, що ми в Англії.

— Хлопче, а ти звідки?

— З Франції. З Міді.

— Гарні місця.

— Так, пані.

Єлизавета пильно глянула на молодика. Вона відчула вдячність Штраусу. Адже випробувач, якого він знайшов для неї, виявився ще й нівроку.

— Ви випробувач?

— Так, пані.

— Що то за професія?

Молодик знизав плечима.

— Така, як і будь-яка інша.

— Розумію, але що саме роблять випробувачі?

— Фактично, ми кермуємо машиною, аж поки вона не віддасть Богові душу. Проїжджаємо тисячі кілометрів, уважно стежачи за всім, що з нею відбувається. Щойно вона непоправно ламається — нашу роботу зроблено.

— Щось не надто захопливо.

— Це з якого боку підійти. На заводі гірше.

— Певна річ.

Посеред тієї пустки було чутно лише їхні голоси. Здавалось, ніби вони в безлюдному храмі просто неба.

— Хлопчику, ти знаєш, для чого ми тут?

— Гадаю, що так.

— Ану розкажи в кількох словах.

— Рушаємо і катаємось. Зупиняємось, коли ви захочете.

— Пречудово. Ти вже випробовував трасу?

— Зробив кілька кіл. Але вона не схожа на автотрасу.

— Невже?

— Радше на якийсь малюнок. Неначе хтось мав намір намалювати щось посеред рівнини.

— Саме так.

— А ви бува не знаєте, хто це зробив і навіщо?

Єлизавета Селер на мить завагалася. Поглянула хлопцю в очі. Вони були чорні; і губи в нього були гарні. Прикро, що було вже надто пізно.

— Не знаю, — відповіла жінка.

Потім хлопець спитав, чи вони просто проїдуть трасою, чи жінка бажає промчати нею швидко-швидко, як на справжніх перегонах.

— Їдь якнайшвидше і зупинися лише тоді, як накажу.

Він кивнув на знак згоди. А потім додав ще дещо:

— Я маю вас попередити, що траса дуже небезпечна, особливо на великій швидкості.

— Якби я хотіла спокою, то лишилася б удома і складала ориґамі.

— Гаразд. Їдьмо.

— Постривай. Лише хвильку.

Єлизавета Селер заплющила очі. Вона спробувала уявити Ультімо за кермом автівки на старті омріяної ним траси таким, яким бачила його колись багато років тому. Лише двигун автомобіля шаленіє в тиші рівнин. Жодної живої душі навколо, жодного свідка. Він на самоті з вісімнадцятьма поворотами — квінтесенцією всього життя.

«Бувай, Ультімо, — подумала вона. — Мені знадобилося трохи часу, та ось я тут. Я зрозуміла. Я вивчила всю трасу напам’ять. Я могла б повторити кожну примітку, що ти написав на цій трасі, кожен її вигин. Усе буде гаразд, я загублюся у твоєму житті, як ти й хотів. Сонячно. І помилки бути не може».

Жінка розплющила очі.

— Ось тепер — рушаймо, — скомандувала вона.

Як такої підготовки до старту не було, та і, власне, самого старту теж. Автівка просто помчала з такою швидкістю, на якій широке дорожнє полотно стає завширшки з напружений нерв, що натягнули просто поміж її колесами. У ту хвилину, коли прямий відрізок дороги залишився позаду, Єлизавета подумала, що зараз, ледь почавшись, усе вже скінчиться, і вони розлетяться на друзки посеред поля, немов шалена куля. Вона вже завмерла, коли автівка дивовижним чином увійшла в різкий і довгий поворот ліворуч. Машина влетіла в поворот, і жінка насилу зрозуміла, що зараз вони підіймаються по самісінькому дну літери «U» імені Ультімо, по тій, що Флоренс написала червоною барвою на картонній коробці, де зберігалися синові секрети. Хоча насправді Єлизавета уявляла щось набагато простіше. Вона немов отримувала інтелектуальну насолоду від того, що реальний об’єкт на трасі точно збігається зі своїм описом. Про швидкість вона не думала. Наразі все видавалося блискавичним, швидким і жорстоким, розпаленим і небезпечним. Думок не було, лише хвилювання. Навіть не переводячи подих, вона входила з одного повороту в інший, розуміючи, що не читає життя Ультімо, а проживає його в скаженому темпі. Усе на цьому шляху було їй знайоме, але машина рухалась швидше за її розум, і автівка до кожного повороту долітала першою, тож кожен з них був для жінки несподіванкою, ніби хто бив її різкою по самісінькому серцю. Ось Єлизавета, неначе у шаленому танго, здійнялася крутими стежками Колле Тарсо, потім, ошелешена, спустилася шиєю найвродливішої у світі жінки і проїхала по нечіткій зморшці на лобі старого математика, що шукав правди про свого сина. Раптом вона опинилася в канаві Пассабене, вилітаючи з якої кричала з усієї сили, і, врешті, розуміла, яким же все-таки треба бути холоднокровним, щоб горланити своє ім’я, коли земля підкидає тебе аж до неба. За мить Єлизавета перепочила, їдучи довгою прямою дорогою, що вела Ультімо в лікарню до батька, і яка насправді, на якусь мить, подарувала жінці відчуття, що відтепер усе під контролем. І ось їй знову перехопило подих від м’яких, видовжених і звивистих обрисів виделки, яку Ультімо врятував від лиха відступу. Це був єдиний поворот, що охоплював воєнні роки. Вона промчала крізь спинки тваринок, посмішку на усміхнених вустах, сонце, що сідало. Вона стала заворотом річки і слідом на подушці, а ще стала жінкою, що ховалася в першому автомобілі, який цей малесенький хлопчик побачив у житті.

Вона знову підійнялась корабельним кілем, хребтом американського місяця, побувала у випуклості напнутого вітрила на Таміджі.[21] Вона була пострілом і кулею, що летіла на скаженій швидкості, аж поки не опинилася перед поворотом, який на

1 ... 81 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Без крові. Така історія"