Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

43.

Цілий вечір ігнорую дзвінки Алекса. Навіть якщо він телефонує, просто щоб запитати, як у мене справи, мені здається, що будуть зайві розмови. Треба пояснити, чому я так близько підпустила Андрія і чи не вплинула його присутність на мої стосунки з Алексом, а я навіть не знаю, що на це відповісти.

Пропускаю вкотре його дзвінок і вдаю, що не читаю смс. Може, це жорстоко, але я ясно дала зрозуміти, що не налаштована на розмову, і найбільше не хотілося виправдовуватися.

— Олесю, — чую крізь сон голос сестри.

Розплющую очі, Рита стоїть переді мною, а в отворі кімнати — Алекс з величезним букетом квітів.

— Що відбувається? — намагаюся приховати хвилю роздратування, мені здається, що ніхто не прислухається до моїх бажань та потреб. Все роблять, як хочуть самі.

— До тебе гості, — шепоче Рита, щоб не розбудити Дашу.

Переводжу очі на Алекса, який усміхається своєю наймилішою в арсеналі усмішкою і тиснеться в отворі, як бідний відкинутий родич.

Нічого не відповідаю, встаю з ліжка і, захопивши Алекса та його букет, виходжу на терасу. У мені все кипить, невже було важко почекати, поки я захочу говорити?

— Що ти тут робиш? — шиплю на Алекса, наче кішка.

— Я скучив, хотів тебе побачити, — винно відповідає він і вручає мені свій букет. — Хіба не можу приїхати до своєї дівчини? Я телефонував, ти мене кілька днів ігноруєш, що мені ще залишалося робити?

— Зачекати, поки я захочу з тобою говорити? — вношу свої припущення.

Дивлюся на нього і розумію, що окрім подяки більше нічого не відчуваю, щоб цього Андрія чорти вхопили, що він мені в чай ​​підливав?

— Зачекати, — повторює за мною Алекс і ніби щось прокручує в голові. — Зачекати ще якийсь час, щоб сюди приїхав Заремський і ти пішла до нього? Ти розумієш, що це ненормально?

— Що саме? — я й справді не розумію, що неправильного в тому, що мені потрібно щонайменше перетравити порцію нової інформації? — Я, якщо чесно, трохи шокована з того, що ти мені розповів. Хочу зрозуміти: все, що ти відчуваєш до мене — це помста Андрію, чи ти справді мене кохаєш?

Навіщо я ставлю подібне запитання? Він, звісно, скаже лише те, що я, ймовірно, хочу почути, але чи хочу?

— Кохаю, звісно! — кричить Алекс. Що й вимагалося довести. Хоча, може, він і справді мене кохає, а я нісенітницею маюсь? — Кохаю. Олесю, будь ласка, не сумнівайся у мені, я — не він, я не зроблю тобі боляче, хочу, щоб ти зі мною була щасливою і ми змогли жити, як і до твоєї зустрічі із Заремським.

— Ти розумієш, що ми вже не зможемо так жити? Він уже буде в нашому житті, він батько Даші й цілком має право спілкуватися з нею, — виправдовуюся я.

— Згоден, тому я вважаю, що нам краще виїхати, — Алекс хапає мене за плечі та дивиться впритул. — Ми ніколи не зможемо жити там, де весь час буде вештатися він. Ти бачиш, Андрій уже досяг певних успіхів, ще трохи — і наші стосунки підуть нанівець. Він жахлива людина, і я б не хотів, щоб наша Даша з ним взагалі спілкувалася, але там ми принаймні зможемо скоротити його участь до мінімуму. Думаю, одного разу на рік буде цілком достатньо.

Я слухаю все, що він каже, а в моїй голові б'є набатом тільки одна думка: що за геніально-дебільна ідея впала йому на голову? У мене просто немає слів, щоб хоч щось відповісти, боюся уявити, що буде робити сам Андрій, коли дізнається, на що ми пішли.

— Алексе, це тільки ще більше його розсердить і незворотно зіпсує стосунки. Ти хочеш, щоб він взагалі забрав Дашу? І не забувай, що він такий самий її батько, як і я матір, це не вихід із ситуації. Не зможу вчинити так з ним. Вчинити так із Дашею.

— А Даша тут до чого? Вона маленька ще, гадаєш, розуміє, хто він такий? — вражає своєю наївністю Алекс.

Зрозуміло, що за стільки років, проведених з нами, він ще не зрозумів, що з себе становлять діти й цілком логічно, що думає, ніби все дуже просто і зрозуміло.

Мені хочеться накричати на нього, так, щоб він зрозумів: ніхто не вирішуватиме ні за мене, ні за мою дитину, але надворі ніч, мої репліки ні до чого. Впевнена: Рита вже підслуховує, навіщо допомагати їй вдаватися у кожне слово?

— Алексе…

— Ти не хочеш їхати? — дратується мій хлопець.

— Та куди їхати й, головне, навіщо? — починаю психувати.

— Ми можемо відлетіти до Іспанії, ти зможеш працювати там, тобі ж подобалася Барселона? Там ми зможемо бути щасливими, як хотіли колись, — і тут я розумію, що, зважаючи на все, тільки він цього і хотів. Я вже взагалі не розумію, про що колись думала, ці перспективні ідеї бісять одна за одною.

Сама не помічаю, як відходжу від нього на пристойну відстань. Його присутність ставить мене у незручне становище, адже я не хочу їхати, це мені не потрібно. Мене все влаштовує тут, Одеса — мій дім, моє улюблене місто. Згодна, що Барселона прекрасна, особливо в цю пору року, але чорт, навіщо кудись їхати? Заради чого? Щоб Алексу було спокійніше?

— Чому ти мовчиш? Ти не хочеш їхати зі мною? — запитує Алекс, після хвилинної паузи.

— Не думаю, що це вихід із ситуації, тут моє життя, моя сім'я, робота. Що я робитиму в Барселоні?

— Я подбаю там про тебе, і про твою доньку, — тепер Даша перестала бути “нашою”, а стала знову тільки моєю. — Я так довго йшов до цього, повір, я кохаю тебе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍