Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

123
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 79 80 81 ... 125
Перейти на сторінку:
Не минало вечора, щоб Енцо не сварився з Дженнаро, що раніше траплялося дуже рідко. Щоразу, коли я заходила до «Basic Sight», то заставала там Лілу, яка тихенько перемовлялася з Альфонсо, а коли я хотіла підійти, то вона завжди стурбовано махала, щоб я зачекала. Так само вона поводилася з Кармен, яка повернулася нарешті до району, та з Антоніо, який з невідомих причин відклав на невизначений термін переїзд до Німеччини.

Було ясно, що Лілині справи погіршуються, але вона мене в них не втягувала, і я сама не бажала нічого знати. Згодом сталися дві події, одна гірша за другу. Ліла побачила у Дженнаро на руках сліди від уколів. Вона репетувала так, що аж стіни двигтіли. Покликала Енцо, змусила його відлупцювати сина, але ж обоє були здоровими, міцними чолов’ягами, тож гамір стояв страшний. Наступного дня Ліла звільнила брата Ріно з «Basic Sight», хоча Дженнаро умовляв її не виганяти дядька, клявся, що то не він підсадив його на героїн. Та історія неймовірно вразила моїх доньок, особливо Деде.

– Чому тітонька Ліна так поводиться з сином?

– Тому що він зробив таке, чого робити не можна.

– Він уже дорослий, може робити, що йому заманеться.

– Але не те, що доведе його до смерті.

– Чому це? То його життя, і він має право робити з ним що завгодно. Ви гадки не маєте, що таке свобода. Ні ти, ні навіть тітонька Ліна.

Деде, Ельза та Імма були приголомшені нестримним потоком лайки та криків, що лився з вуст їхньої улюбленої тітоньки Ліни. Дженнаро замкнули в квартирі, і він кричав день і ніч. Його дядька Ріно вигнали з «Basic Sight», де він наостанку розбив якесь дуже коштовне обладнання і тепер вештався районом і голосно матюкався. Якось увечері до Ліли прийшла Пінучча з дітьми, ще й свекруху привела з собою, і стала благати знову взяти на роботу її чоловіка. Ліла повелася дуже грубо і з матір’ю, і з невісткою: горланила так, що її крики й лайка ніби лунали в мене вдома.

– Але ж ти віддаєш його в руки Солар! – кричала у відчаї Пінучча.

А Ліла їй у відповідь:

– Так вам і треба! Мені остогидло гарувати на вас усіх й не мати ні краплі подяки!

Але то були дрібниці порівняно з тим, що сталося за кілька тижнів. Минуло зовсім небагато часу після того, як у Лілиному домі настав відносний спокій, і тут Ліла почала сваритися з Альфонсо. Він був цінним працівником у «Basic Sight», але з кожним днем покладатися на нього ставало дедалі важче. Він не з’являвся на важливі робочі зустрічі, а коли й приходив, то поводився дивно, говорив про себе в жіночому роді. При цьому в його зовнішності не залишилося нічого схожого на Лілу, а чоловічі риси, попри всі зусилля, знову почали проявлятися. В очах, погляді, обличчі з’являлося щось від батька дона Акілле, якого він сам так зневажав у минулому. Через це Альфонсо ніби постійно намагався втекти від власного тіла, яке обважніло з роками. Інколи він міг щезнути на кілька днів і не подавати звістки. А повертався майже завжди зі слідами побоїв. Працював далі, але без колишнього запалу.

Урешті одного дня зник без сліду. Енцо з Лілою шукали його повсюди, але марно. Його тіло знайшли через кілька днів на узбережжі Корольйо. Альфонсо забили ціпками, а потім кинули в море. Я спершу повірити не могла. А коли нарешті усвідомила, що це жорстока правда, довгий час не могла оговтатися від болю. Пригадувала, яким він був у шкільні роки: чемний, уважний до інших, як його любила Маріза, як знущався з нього син аптекаря Джино. Часом згадувала його за прилавком ковбасної крамниці під час літніх канікул, коли його примушували до ненависної роботи. А от решта його життя зовсім стерлася з пам’яті, адже я рідко з ним бачилася і спілкувалася. Не хотіла думати, на кого він перетворився, змарніла в пам’яті згадка про наші останні зустрічі, не пригадувався і той час, коли він працював у взуттєвій крамниці на площі Мартірі. «Це все Ліла винувата! – думалося мені згарячу. – Це все через її манію маніпулювати іншими, перемішуючи все навколо! Вона використала його у власних інтересах, а потім викинула, як непотріб».

Але майже відразу я змінила свою думку. Минуло кілька годин, як Ліла дізналася про те, що сталося. Їй сказали, що Альфонсо мертвий, а вона все лаялася на нього й далі гнівалася на його ненадійність у роботі. Врешті замовкла на півслові і раптом осіла в мене посеред кімнати, ніби під вагою нестерпно важкого болю. Тоді я усвідомила, що вона, можливо, любила його більше, ніж я і ніж Маріза, і допомогла йому найбільше з нас усіх, як неодноразово казав мені сам Альфонсо. У наступні години Лілу охопила апатія, їй не було діла ні до роботи, ні до сім’ї, навіть Тіну покинула на мене. Напевно, стосунки між нею та Альфонсо були значно глибшими, аніж я собі уявляла. Можливо, вона вдивлялася в нього, як у люстерко, роздивилася себе й захотіла витягти на поверхню якусь частину себе самої. Зовсім не так, як я розповідала у своїй другій книжці. Альфонсо, напевно, дуже припала до вподоби та Лілина думка, і він запропонував їй себе як живий матеріал для роботи. Принаймні так мені здавалося, коли я намагалася якось пояснити собі все, що відбувалося, і заспокоїтися. Та якщо міркувати тверезо, то лише мої припущення. Насправді Ліла ніколи – ні тоді, ні пізніше – не розповідала мені про свої стосунки з Альфонсо. Так вона і мучилася, закрившись від світу у своєму стражданні чи невідомо яких почуттях, аж до самого похорону.

100

На похороні було зовсім мало людей. Не прийшов жоден друг із тих часів, коли Альфонсо працював на площі Мартірі. Не прийшли родичі. Та найбільше мене вразила відсутність Марії, його матері. Пінуччі та Стефано теж не було, не прийшла й Маріза з дітьми – чи то його, чи то чужими. Натомість несподівано для всіх з’явилися брати Солари. Мікеле був похмурий, худющий, повсякчас зиркав навколо божевільними очима. А от Марчелло, навпаки, вдавав скорботу, що контрастувало з його розкішним вбранням. Вони не обмежилися церемонією прощання, а всілися потім у машину й приїхали на цвинтар, де пробули до самого поховання. Увесь час я не могла збагнути, навіщо їм це, і шукала пояснення в Лілиних очах. Але вона ні разу не глянула в мій бік, зосередивши всю увагу на них двох: невідривно дивилася з викликом. Коли побачила, що брати зібралися йти, вхопила мене під руку й буркнула роздратовано:

– Ходімо зі мною!

– Куди?

– Поговоримо з отими двома!

– Я з дітьми!

– Про них подбає

1 ... 79 80 81 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"