Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Прокинувсь я через кілька годин. Стрілки годинника показували північ, але це ще нічого не означало. Я сів. У кімнаті нікого не було. Непевно підвівся, піднявся сходами і вийшов на алею. Глибоко вдихнув і пошукав очима Салмана. Його ніде не було видно. За спиною почулися голоси, я обернувся і побачив двох чоловіків. Індійців. Робітників, якщо судити з одягу. Кремезні чолов’яги, не такі худорляві, як більшість їхніх земляків. Я не зводив із них очей. Обидва відвели погляди, удаючи байдужість. Бачив я вже такі погляди, і вони ніколи нічим добрим не закінчувались.
Я повернувся й пішов у протилежний бік. Кілька ярдів, і я вийду з алеї на відносно безпечну вулицю. Чоловіки позаду побігли. Я обернувся і побачив, що вони мчать до мене. Двоє проти одного, але я не проти. Навіть радий буду дати волю кулакам. Прийняв перший удар, відплативши ватажку добрячим хуком справа в голову. Навіть уклавши в удар усю силу свого розчарування, я немов об стіну бив. Але цей біль за мить забувся, бо кулак іншого натрапив на мою поранену руку. З очей бризнули сльози. Може, бив він і навмання, але у мене склалося враження, що він точно знав, куди саме завдавати удар. Утім, часу на міркування не залишилося, бо перший ударив мене в сонячне сплетіння, і я мало не задихнувся. Зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря. Таким мене і застав удар у голову. Затріщало, і світ навколо мене полетів шкереберть. Я впав на землю, у роті з’явився присмак крові. У ребра врізався черевик. Я заплющив очі та спробував зберегти свідомість, але думати міг тільки про абсурдність ситуації. Звідкілясь пролунали дзвони. Маленькі дзвоники. Забряжчали. Спершу один, тоді інші. Голоси. Крики. Я підняв очі саме вчасно, щоб побачити, як тікають мої нападники.
Мене поставили на ноги. Двоє чоловіків підхопили мене під руки й понесли. Обережно опустили на землю поряд із рикшою. Я підняв голову й упізнав Салмана. Спробував заговорити, але тільки й зміг, що сплюнути кров і витерти губи рукавом. Салман звідкілясь витягнув м’яту бляшану фляжку, відкрутив кришку і підніс мені до рота. Що б там не містилося, на смак воно було просто огидне. Схоже на самогон. Я закашлявся, мало не виплюнув. Проковтнув, обпікши горлянку.
— З вами все гаразд, сагибе?
Салман і сам зробив ковток, допоміг мені стати на ноги. На жаль, ноги не відразу зрозуміли, чого від них хочуть, і я ледь не впав знову. Він мене підхопив і допоміг сісти у візок. Ребра пекли від болю, і я заплющив очі.
Коли розплющив, візок котив тихими вулицями. Знайома дорога.
— Куди ми їдемо? — запитав я.
— До шпиталю, сагибе.
— Ні,— запротестував я.— Ніяких шпиталів.
Там повно жахливих лікарів із добрими намірами, які полюбляють ставити незручні питання: «Що ви робили на Тіретта-базарі серед ночі? І чому саме сьогодні вас туди понесло?» Авжеж, я щось вигадаю, але хороший лікар мені не повірить. І не потрібно бути генієм, щоб здогадатися, що я курив опіум, а тоді варто шепнути слівце не в ті вуха, і хто знає, що може статися. Не знаю, як ставиться імперська поліція до курців опіуму, але підвищення мені точно не світить.
— Пансіон? — запитав Салман.
Гірше шпиталю може бути тільки пансіон місіс Теббіт. Уявив собі, як стікаю кров’ю на її коштовні перські килими. То краще вже до нападників повернутися.
— Ні.
— Куди ж тоді, сагибе?
— Куди завгодно.
Я заплющив очі і знову поринув у небуття. Коли розплющив, ми зупинилися, і Салман трусив мене за плече. Упізнав сірі стіни будинку Енні. На першому поверсі горіло світло, окреслюючи темний силует на порозі.
— Ходіть, сагибе,— сказав Салман. Допоміг стати на ноги і, підтримуючи, довів до сходів.
— Господи, Семе! Що з вами сталося? — Енні легенько торкнулася мого обличчя.
— Упав іще з одного слона.
— Я б сказала, що це слон на вас упав.
— Може, так воно й було.
— Заходьте, умийтеся.
Її сусідка, худорлява дівчина із суворим обличчям, стояла в коридорі, схрестивши руки на грудях і міцно стиснувши губи, така собі юна копія місіс Теббіт. Одна папільйотка у неї розкрутилися. Мабуть, хотіла втекти. І я її не звинувачував.
Енні провела мене до маленької ванної кімнати. Зняла з мене сорочку, зачепивши рану на руці. Я поморщився.
— У вас лишилося щось, що не болить? — співчутливо запитала вона.
— Губи.
Вона посміхнулась і налила в рукомийник води з великого емальованого глека, намочила хустинку і почала витирати кров із голови. Вийшла і повернулася з бинтом.
— Перев’язувати мене не потрібно,— замахав я руками.
— Дозвольте, сьогодні за вас прийматиму рішення я, капітане Віндгем! Уранці знімете, якщо захочете.
— Я не можу тут залишатися. Мушу повертатися.
— Нікуди ви не поїдете, капітане. Це не обговорюється.
Раптом мені перехотілося сперечатися. Вона взяла мене за руку і повела до своєї кімнати.
— Ну, скажете мені, що ж трапилося насправді?
— Трохи посварився з чоловіками, яких зустрів,— пробелькотів я, упавши на ліжко.— Розповім уранці.
Тридцять три
Вівторок, 15 квітня 1919 р.
рокинувсь я від пекучого болю над очима. Поруч спала Енні, і, якщо чесно, такий вид трохи полегшив біль.Крізь планки віконниць проникали перші промені світла. Я повільно піднявся: не хотілося розбудити Енні, та й тривожити вкрите синцями тіло зайвий раз не варто. На дерев’яному комоді стояло велике овальне дзеркало. Я підійшов до нього й оглянув свої поранення. Торкнувся перев’язки на голові. Товста, як тюрбан, від чого я став схожий на кулі. Повільно її зняв. Забагровілу шкіру на скроні перетнув темний розріз. На ребрах розцвів величезний синець у формі підошви. Я обережно помацав потилицю. Голову пронизав гострий біль: я торкнувся ґулі завбільшки з м’яч для крикету. Бували у мене ранки й кращі за ці. Та були й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина. що підводиться, Абір Мукерджі», після закриття браузера.