Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

19 (2)

Проте все, чого я змогла досягнути – просто змерзла. Зрештою здалась і перемкнула воду на теплу – одразу мало не застогнала від блаженства.

– Ох, дідько, – я спробувала розтерти свої крижані тепер на доторк плечі долонями.

Поступово гаряча вода зробила свою справу. Я змогла зігрітись. Вибралась з ванної, витерлась насухо, висушила волосся феном. Зазирнула у дзеркало.

Це була та ж сама Любава. Спокійна, миролюбна, трохи розгублена, як завжди – з велетенськими знаками питання в очах.

Я все ще не знала, що мені робити далі по життю.

То звідки ж вчора взялась та дурна, безголова сміливість, як я взагалі змогла… Просто так розтанути в його обіймах?

Якась дивина. Шаленство.

Сидіти в ванній до скону – не найкращий варіант, але хотілось діяти саме так. Я боялась дивитись Святові в очі, якщо чесно. Проте він зранку посміхався мені, і все було добре. Не може ж це змінитись за ті кілька хвилин, що минули, доки я приймала душ?

Набравшись сміливості, я все-таки визирнула до хлопця. Він і далі займався ретушуванням фотографій, і я підкралась до його крісла та вмостилась на бильці, провела долонею по його плечу.

 Свят повернув голову, швиденько поцілував мене в руку – туди, куди дотягнулись губи, – та винувато посміхнувся.

– Пробач, зараз маю зосередитись на фото. Якщо в найближчі кілька годин не здам проект, не бачити мені грант, як своїх вух. А потім знову підемо з тобою гуляти, так?

– Так, звісно, працюй, – кивнула я.

Тоді ще раз, перед тим, як піти, зиркнула на екран його ноутбука і помітила фотографію… Якої не мало там бути.

У вікні попереднього перегляду, серед багатьох інших, вона навіть не надто кидалась в очі – і я б не звернула на неї увагу, якби не яскравий малюнок, який так добре запам’ятала вчора. Ота стіна, біля якої ми сиділи та вечеряли.

– Святе, – похмуро промовила я, вказуючи пальцем на фото, – що це таке? Ти можеш мені показати?

– Це…

– Відкрий фото.

Він зітхнув, явно усвідомлюючи, що я не надто зрадію, коли побачу те, що там зображено, але все-таки підкорився і клацнув двічі по картинці.

Я нахилилась ближче, ніби вмить стала підсліпуватою, короткозорою. Та, на жаль, я дуже добре бачила, що ж там на фотографії.

Частина того самого зістареного столика. Шматок стіни. І я, усміхнена, на її фоні. Гарний кадр, тут навіть я собі подобалась. Природня така, не нафарбована, але все одно – виразна дуже. Ніби й випадкове фото, а так майстерно все вийшло…

Подивившись на нього, я раптом повірила, що справді гарна. Адже я уявляла, як Свят його зробив. В нього не було можливості налаштувати кадр.

Він просто відхилився тоді від мене на кілька секунд і зачепив камеру.

– Гарно вийшло. – криво всміхнулась я. – А це що? Ні-ні, чекай, – я відсунула його руку. – Я модель, я маю право все це бачити. Хіба ні?

– Так, звісно, – приречено погодився він.

Найсмішніше, що хлопець, здається, справді усвідомлював, що саме в цьому було не так. Що саме могло мені не сподобатись. Усвідомлював, але це геть не завадило йому сфотографувати і лишити ось такий… слід.

Ще кілька випадкових, менш гарних кадрів з того самого ресторану, зроблених потайки.

– Отже, вечір без камер, так? – похмуро спитала я у Свята. – Серйозно?

– Ти була там надто гарна, щоб я міг тебе такою пропустити. Це мене не виправдовує, звісно, але…

– Ти підготувався, – звинувачувальним тоном промовила я.

Але ж кадри не закінчились, хоча вечір підійшов до кінця. Я бачила, що в папці ще щось є. Тож, не давши йому себе відсторонити, знов ткнула пальцем по кнопці зі стрілкою вправо.

Кадр в ліжку в напівтемряві.

Я була там одна, звісно. Достатньо прикрита, тільки біле плече добре видно у місячному сяйві, і троянда поруч лежить, а кілька пелюсток – на моїй шкірі.

Гарний кадр, добре виставлений. І з освітленням він якось вмудрився впоратись.

– Ти вставав вночі, – прошепотіла я, – щоб сфотографувати мене. Після того всього, що у нас було, ти просто вставав вночі! Щоб зробити ці кадри!

Свят навіть не став нічого розповідати зараз про мою красу. Він запустив пальці в волосся, щось глухо, ледь чутно простогнав. А тоді видихнув:

– Якщо хочеш, я можу це видалити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍