Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

19 (3)

– Дуже щедра пропозиція. Цей кадр, напевне, один з найкращих, – я майже не впізнавала свій голос. – Якщо забути про те, що ми домовлялись, що фото не буде.

– Я…

– Не виправдовуйся. Я все розумію. Ти хотів гарну фотосесію у портфоліо, – мені довелось докласти шалених зусиль, щоб продовжувати говорити спокійно. – Нічого видаляти не потрібно. Ти ж хочеш використати це фото, правда?

Свят потупив очі.

– Воно як фінальний акорд. Іскра. Але якщо ти хочеш, я готовий це прибрати. Я розумію, що вчинив неправильно. Чесно. Не треба було так робити.

Мені дуже хотілось кивнути. Змусити його натиснути на потрібну кнопку, а потім ще очистити корзину. Перевірити, аби цих файлів не лишилось на камері.

Але тоді його проект було б зруйновано, зрозуміла я. Фотографія справді гарна. І ця, поставлена в нічному світлі, зі сплячою мною, і та, що він зробив потайки в ресторані – після обробки, напевне, стане мало не зіркою фотосету.

Якщо ж я наполягатиму, щоб він видалив, а він тільки прикинеться, що зробив це, а потім витягне фото зі збережених чи ще звідкись, стане ще гірше. Це буде ніби удар під дих. Він мене обмане.

Звісно, мені б не хотілось зустрічатись з хлопцем, який здатен на таку брехню – ніби нічого страшного, а все одно, дуже суттєво.

І я б не хотіла зараз ризикувати нашими стосунками і так легко перекреслювати все, просто наполягаючи на своєму. Не цього ранку.

Не після всього, що в нас було.

– Не видаляй, – зрештою прийняла рішення я. – Нехай вона буде. Тільки більше так не роби, будь ласка. Бо ситуація… відчувається дуже дивно.

– Я хочу, щоб ти розуміла – те, що було між нами, жодним чином не заради того, щоб отримати фото, – Свят відклав ноутбук та повернувся до мене. – Присягаюсь. Ти мені потрібна без усяких кадрів. Просто  я подумав, що це так гарно, і… Я постійно бачу, яка ти надзвичайна. Мені хочеться показати це широкому загалу.

Мені здалось, що правда десь посередині. З одного боку, навряд чи він спеціально хотів мене образити. З іншого, багато на що готовий заради кадру.

– Гаразд, – зітхнула я. – Я тобі вірю. Не буду відволікати, займайся портфоліо, ретушуй і надсилай проект. Адже це все мало бути не марно, чи не так?

Він не став сперечатись і повернувся до діла. Я ж на кілька годин лишилась наодинці сама з собою.

Напевне, мені потрібен був цей час, аби розібратись в тому, що ж таки між нами зі Святом відбувається. В мене все ще не з’явилось впевненості ні в тому, що я мала причини ображатись, ні в тому, що між нами все в порядку, і після фотосесії буде так само.

Я подзвонила мамі – в межах свого зобов’язання кожного дня виходити на зв’язок, – і вона після кількох стандартних фраз схвильовано уточнила:

– У тебе все в порядку, Любаво? Ти якась схвильована.

– Мам, все добре.

– Точно?

До того, як я познайомилась зі Святом, а між нами з мамою ніби чорна кішка пробігла, я б щиро розповіла їй про все, що сталось.

Але тепер подумала, що почую це паскудне «я ж казала», якщо у нас зі Святом раптом щось не вийде. А мені хотілось більшої свободи, аніж могла дати ця дурна прив’язка до стосунків.

Ні. Не треба мамі нічого знати.

– Точно, – запевнила я її. – Не переживай ні про що. Ми тут просто гуляємо, дивимось Київ. Може, сьогодні ще в кілька університетів зайду.

– Та ти б краще вдома…

– Мам.

– Гаразд, мовчу. Не забудь зателефонувати ввечері.

– Обов’язково, – пообіцяла я, хоча від цих постійних зідзвонювань почала трошки втомлюватись.

Я поснідала в кафе навпроти готелю, цього разу розрахувавшись самотужки – не тягнути ж постійно за собою Свята, – і навіть взяла сендвіч та каву з собою, щоб пригостити хлопця. Коли повернулась, він все ще був захоплений роботою, тож я не стала відволікати, тільки повідомила про їжу та вийшла.

Спостерігати за тим, як він працює над фото, не хотілось. Я ніби ревнувала Свята до його мистецтва. Хоча я ж там. У кадрі!

Це якось неправильно…

Не бажаючи йти далеко, я спустилась на перший поверх готелю, де у невеликому лоббі був телевізор, вмостилась на дивані, взяла телефон та взялась бездумно гортати новини. Час летів дуже швидко, як завжди, стрічка соцмереж вміла затягнути – і я незчулась, як проминула ціла година. Повернулась до реальності, тільки коли відчула доторк теплих долонь Свята до своїх рук.

– Все, – посміхнувся він, втомлений, але очевидно задоволений. – Портфоліо відправив. Я весь твій! Ходімо кудись обідати? Я голодний, як вовк!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍