Читати книгу - "Місце під зорями, Анні Кос"

Глава 19. Гроза над перевалами

Йорунн завжди подобалися прикордонні фортеці Міати. В них не було тієї суворої величі, якою пригнічувало укріплення Утта на півночі, гордовитої величі Кінна-Тіате в центрі, або імперської витонченості й заплутаності Нісса-Шин та Агеди на заході. Замок Ельтре нагадував їй спокійну неквапливу черепаху, що гріється на схилах гір — такий же масивний, значущий й упевнений в собі. Як і будь-яка інша черепаха, Ельтре мав масивний клюв-ворота, короткі лапи з кігтями вартових веж і оглядових майданчиків, й міцне, захищене кам’яним панциром тіло.  

Звісно, захисні стіни здіймалися на достатню висоту, а з веж чудово проглядалися й околиці, й дороги. Але разом з тим в середині укріплення було чому впасти в око: криті галереї, зубчасті навершя довгих переходів, масивні округлі арки численних воріт… Деякі з них були обманками-тупиками, яки мали заплутати ворогів у разі штурму укріплень, інші й справді вели до просторих залів, зброярень або складів. У свій перший візит Йорунн довелося витратити багато часу, аби розібратися в системі коридорів, навмисно побудованих у вигляді лабіринтів, та повітряних містків, що раптово виникали над глибокими ровами. Зламай один — і ворогу доведеться шукати шлях в обхід й годинами битися біля вузьких поодиноких проходів з однієї частини фортеці до іншої.

На півночі герцогства будували інакше. Гори там були помітно вищими, підйоми та спуски різкішими, а рівного простору не зустрічалося зовсім. Фортеці півночі будувалися каскадами, внутрішніх дворів, не зайнятих господарством, майже не залишалося. Місцевий камінь — білий, сірий і чорний — визначав стриману колірну гаму будівель.

В Міаті навіть замки були схожі на ошатні будинки жителів долини. Тільки замість винограду і квіткових розсипів красувався під сонцем рожевий камінь із білими та помаранчевими прожилками, двори брукували білим мармуром, а стіни й фасади оздоблювали вставками із зеленого, темно-червоного та сіро-блакитного каменю, що добували біля підніжжя гір.

В Ельтре дівчина збиралася влаштувати останню зупинку перед подорожжю на південь, до перевалів, а потім — на схід по безлюдних просторах нічиєї землі. Лише кілька днів перегонів рівниною відділяли Йорунн від лісів, тих самих, що межували з Великим степом і володіннями Ейдана.

При думці про старого друга дівчина зітхнула. Вони не бачилися дуже давно, але Йорунн щиро сподівалася, що він не забув подругу юності. Його первістку вже мусило виповнитися чотири роки. Чудовий вік для хлопчиська — час відкриттів, коли весь світ схожий на різноколірну мозаїку з яскравих емоцій, пригод і радості. Можливо, в Кіта чи в Хали теж вже є власні сім’ї та діти — про це Йорунн побоялася розпитувати — нове покоління хольдінгів, якому вона несе не тільки надію, а й смертельну загрозу.

Йорунн кинула останній погляд на довгу вервечку возів, що повільно втягувалася крізь центральні ворота. У повітрі висів пил, стукіт коліс мішався із фирканням коней. Обозу знадобиться кілька днів відпочинку після такого затяжного підйому, втім, залишок шляху мав стати легшим і для людей, і для коней. Якщо, звісно, імперці не вирішать перетнути останню межу. 

Новини з того боку кордону не тішили: Сабір поволі збирав людей. Значну кількість військ вже перекинули у прикордонні укріплення, але поки тримали на поготові. У Кінна-Тіате знали достеменно, що цього замало для повноцінної атаки, так, хіба що налякати й вистачить. Але все одно намагалися бути напоготові, адже в багатьох місцях відстань до найближчих імперських укріплень сягала лише двох-трьох годин верхи.

Ввечері здійнявся пронизливий і сирий вітер. Дозорні на стінах Ельтре куталися в плащі й втягували голови в плечі. Йорунн тихо раділа, що її загін встиг дістатися сюди до початку негоди. На обрії відчутно похмурнішало, високі сизо-сині гребені хмар уже показалися з-за гірських вершин. Дівчина підкинула дров у камін, щільно прикрила вікна й штори й з насолодою залізла під теплу ковдру. Нехай хоч небо на землю падає, їй хотілося спати.

 

***

 

Близько опівночі щось штовхнуло Йорунн у плече й прогнало дрімоту. Ледь розплющивши очі, вона побачила тугі кільця лускатого тіла і знайому вусату морду. Напівзмій неспокійно вовтузився поверх ковдри, його шипастий гребінь стовбурчився, а з ріжків на голові випаровувалася темрява. За вікном вила і несамовито біснувалася злива. Вітер кидав у зачинені віконниці дощові потоки, немов жмені мокрого піску.

Дівчина спішно встала й одяглася й накинула теплу куртку, на хвилину завагалася, та все ж причепила на пояс пасок зі зброєю. Гнана поганим передчуттям, вона рішуче покинула кімнату, аби зрозуміти, що відбувається.

У коридорі було порожньо й тихо, звуки грози сюди майже не діставали. Йорунн швидким кроком минула довгий перехід, звернула в бічну галерею, що вела на одну з внутрішніх стін, і штовхнула зовнішні двері. На її здивування, ті навіть не подумали піддаватися. Дівчина натиснула на стулку сильніше, і вона трохи поступилася, але одразу закляпнула під диким натиском вітру. В обличчя дівчини вдарили холодні краплі дощу.

— Ого.

Внутрішня тривога різко посилилася, закликаючи поквапитися, і Йорунн все ж змусила себе вибратися надвір.

Стіна зустріла її свистом вітру, гуркотом грому і каламутними, брудними розчерками блискавок десь всередині хмар. Ті, хто ніколи не потрапляв в грозу у горах, можуть подумати, що це вкрай величне й прекрасне видовище. Однак Йорунн за останні чотири роки добряче затямила, що до буяння природи треба ставитись стримано, аби не сказати насторожено.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍