Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— А де решта? — запитав, простягнувши їй воду.

— Мабуть, десь там, — з-під платформи висунулася її перемотана ганчіркою рука і показала на хвіст каравану.

— Ти поранена?

— Дрібниці, опік.

Тео поглянув на дальні платформи — іти далеченько...

— Ти нас забереш? — із надією запитала дівчинка.

— Обов’язково, але трошки пізніше. Зараз ми приїхали в розвідку, побачити, як тут справи. Щоб вас забрати, потрібно більше людей, розумієш?

— А... ага, — розгублено кивнула дівчинка, і поруч із нею висунулася ще одна голова... і також дівчача.

Тео просив про розуміння, хоча не уявляв, як вони це зроблять, адже Служба Стабілізації використовує цих дітей, як приманку. Чекає на жирну рибу... Хоча навряд чи ті заколотники, про яких говорив полковник, взагалі знають про існування цих малих.

— Ось, тримайте, — Тео виклав з-за пазухи ще пару пляшок води. — Я зараз піду погляну, хто там є, і повернуся.

Біля наступної платформи лежало тіло з бластером в руках. Дорослий чоловік... Від яких травм той помер, на перший погляд, було складно визначити, та й особливого значення не мало. Отже, Тео знайшов уже сімох людей з каравану.

Під п’ятою й шостою платформою нікого не виявилося. Наблизившись до сьомої платформи, він побачив худорляве тіло, що наполовину звисало з кабіни останньої, восьмої, платформи. Не доросле тіло... дитяче.

— Ти хто? — почув він голос знизу і від несподіванки аж підскочив.

— Тео. Я приїхав з поліцією Річкового порту. Скільки вас там? — запитав, присівши.

— Четверо, — до нього висунувся хлопець-підліток: обсмалений і розтріпаний.

— Поранені є?

— Є.

— Важкі?

— Не дуже.

Тео присів і вийняв з-за пазухи ліки й воду.

— Ось, тримайте. Тут знеболювальне й антибіотики. Через дві платформи від вас сидять ще троє ваших.

— Я думав, що нам тут вже й кінець, але ні, про нас не забули,— говорив підліток і тягнув ліки й пляшки під платформу, а останню відкрив і пожадливо припав до неї, випивши майже всю за раз.

— Щось вигадаємо. Я зараз повернуся до машини, принесу ще води.

— Не ризикуй. Ці штуки стріляють без попередження чи... поліцію вони не чіпають?

— Поки що не чіпають.

— То ви нас заберете?

— Заберемо, але не зараз, — Тео підвівся. — Тримайтеся. Я скоро повернуся.

Порівнявшись із платформою, під якою сиділи дівчата, він повідомив їм, що знайшов ще чотирьох і зараз принесе ще води.

До першої платформи він майже біг, а від неї до поліційної машини рухався із зупинками.

— Що там? — запитав Марк, коли Тео сів у салон і почав запихати за пазуху пляшки з водою.

— Четверо дорослих і один підліток мертві, семеро сидять під платформами. Я обіцяв, що принесу їм ще води.

— Ясно, — кивнув Марк, охопивши себе руками. Він боявся. На щастя, не бився в істериці, а просто сидів.

Коли Тео майже завантажив свій одяг, до машини підійшли Денис і Алекс. Денис, вирячившись на нього, заліз до салону, зачинив за собою дверцята й просичав:

— Ти що, нікуди не ходив?

— Ходив. Семеро дітей живі, сидять під платформами. Я прийшов взяти їм ще води, — відповів Тео обурено, але спокійно. Розумів, що Денис на нервах, адже ситуація лайняна, та ще і його підлеглий виявився панікером...

— Яка вода? Ми негайно маємо летіти.

— Я обіцяв їм, що повернуся. Вони мене чекають.

Денис потер борідку.

— Ці бульки не дозволять нам тут пробути ще жодної хвилини, ми не зможемо тебе дочекатися.

— Тоді я лишуся з малими, — Тео застебнув куртку, з-під якої випирали пляшки. — На світанку до Порту приїдуть Аян і Боб. У них є «вуаль». Можливо, вони придумають, як вивезти звідси дітей, а я пішов, — із цими словами він вийшов з машини.

Алекс сів за кермо, і невдовзі машина злетіла, розвернулася й попрямувала на південь. Три кулі полетіли за нею слідом і зупинилися на початку яру.

Тео провів машину поглядом і, чергуючи кроки з зупинками, оминув дві кулі, що лишилися на місці, та попрямував до платформ, під якими ховалися діти.

 

Коли Алекс зупинив машину перед відділком поліції, до них вийшли Аян, Боб і Марта.

— Нам тут сказали, що наш товар трохи не доїхав. Знайшли його? — запитав Боб після привітання.

— Знайшли, — кивнув Денис. — Хтось із вас колись чув про Службу Стабілізації?

— Ніколи. Це вони зупинили караван? — запитав Аян.

— Так. Вважають, що він належить заколотникам, чекають, коли ті прийдуть за тими, хто лишився. Найогидніше, що полковник Білан знає, що це не так, і наказав мені не заважати. Хоча, ні, є ще дещо неприємне, — він зиркнув на Марка, який насуплено тупцяв біля машини.

— А де Тео? — запитала Марта, огледівши всіх, хто вийшов з машини.

— Лишився там.

— Там? З ним все добре?

— Коли ми відлітали — було добре.

— Але чому ви його лишили?

— Він так вирішив.