Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

▿ 27 ▵

Для початку Тео вирішив вивантажити всі пляшки з водою і розділити їх між дітьми, бо ходити з ними було незручно. Він зазирнув до трьох, що сиділи під четвертою платформою від голови каравану. Як виявилося, там було дві дівчини й хлопець.

— Залазь до нас, — прошепотіла дівчинка з довгим волоссям, коли він зазирнув під платформу.

— Не можу. Я зараз не пролізу, під курткою забагато пляшок. Роздам — тоді.

— І залишишся?

— Я вже лишився: поліція полетіла. Сподіваюся, що скоро вони придумають, як нас усіх звідси забрати.

— Вони полетіли без тебе? — від здивування її голос зірвався на писк.

— Я вирішив лишитися з вами й почекати на їхнє повернення. Ти проти?

— Ні...

— Ось, тримай воду. Все буде добре.

— А щось поїсти ти не приніс? — прошепотіла друга дівчинка, найменша в цій компанії.

— Їсти? — Тео випростався. Їжу вони із собою не брали, хоча, варто було б щось прихопити, адже діти сидять тут вже дві доби. Він обвів поглядом караван і знову схилився: — А ви знаєте, що на якій платформі? Ну, типу де концентрати чи консерви?

— Товар чіпати не можна, якщо порушимо аерогелевий захист, то все зіпсується під сонцем, — повчальним тоном проказала та сама дівчинка, яка щойно казала, що голодна.

— Так, але... — Тео насупився і знову сів. Перед ним вісім платформ з їжею, яку не можна чіпати, а ще є семеро голодних дітей... ну, принаймні троє точно. Може, одне пакування все ж можна порушити?

— У кабіні цієї платформи лежить зелена сумка. У мене там є печиво й цукерки, — подав голос хлопчик.

— Добре, зараз гляну.

Тео підвівся й пішов до кабіни, роззирнувшись. Кулі злетіли й рівномірно розподілилися над караваном, щоб чатувати жирну рибу... Дверцята були пошкоджені від влучання бластера, скло у них розбилося. Тео відразу ж побачив зелену сумку, що лежала на сидінні. Взяти її було просто, а от непомітно опустити під платформу — складніше. Для цього довелося підтягнути її до себе і, не розвертаючись, боком, пройти до центра платформи.

— Тримайте.

— Дякую! — зрадів хлопчина, схопив сумку й витягнув звідти енергетичні батончики, ті самі, «для блага людства», поділився ними з дівчатами, і всі троє одразу ж почали їсти.

— Добре жуйте, перш ніж ковтнути, бо животи потім болітимуть, — сказав Тео і піймав себе на думці, то так йому й брату завжди казала мама, коли, зголоднівши, вони накидалися на їжу. Мабуть, він подорослішав...

— А моя платформа стоїть спереду, — сказала менша. — Там на сидінні рюкзак. У ньому теж є їжа.

— Спереду? — Тео поглянув на третю платформу, яка стояла трохи відхиленою. Її кабіна знаходилася не над дорожнім покриттям, а над піском. Якщо він на нього вийде, то почне лишати сліди і його помітять...

— Ти зможеш його принести?

— Вибач, але якщо я до неї піду — мене помітять.

— Помітять? — здивувалася старша дівчинка. — Ти хочеш сказати... що... вони тебе не бачать?!..

Тео не дивився їй в очі в той момент, але чітко уявляв наскільки вони округлилися.

— Не бачать.

— Ого... а як це досягається?

— Довга історія. Скажіть краще, як ви зустріли ці кулі?

— Ну... все сталося так швидко... ми їхали додому. Я вже понад рік їжджу з караваном, знаю, як буває. Цього разу все було добре: нічого не зламалося, ніхто не захворів... Починало світати. Я вже мріяла, як опинюся вдома, аж раптом спереду спалахнуло світло і стрімко стало наближатися. Мені здалося, що на нас летить щось велике, якийсь транспорт... Я їхала на першій завантаженій платформі одразу ж за нашими старшими. Ця було несподівано, і, щоб уникнути зіткнення, я почала вивертати кермо. Платформу повело, і вона розвернулася впоперек дороги, мало не завалилася набік... А, може, і завалилася, я не пам’ятаю.

— Не завалилася, — сказав Тео.

— Хух... — полегшено зітхнула дівчина.

— Але платформа стоїть на землі.

— У неї іноді заїдає балансир, його треба гепнути, тоді злетить, — буденно, зі знанням справи, відповіла дівчинка.

Те, як кулі можуть сліпити, Тео знав. Щоправда, тоді за кермом машини був Денис, який холоднокровно вивертався, а в юної дівчини Денисового досвіду й витримки бути не могло... Хоча, водити в такому юному віці вантажний транспорт не кожен зможе. Отже, вона не зовсім нульова.

— За мною їхав Савл, — повела далі дівчинка, — він, мабуть, злякався, що я його зачеплю, тому теж вивернув кермо і врізався у схил. А потім звідусіль залунав голос, який наказував нам всім здаватися. Старші їхали на малій платформі попереду, вони похапалися за зброю, а потім... вжих — і їх не стало... Їх розшматувало просто в мене на очах. Я злякалася, вискочила з кабіни й побігла. Не бачила куди, просто бігла. Чула, як шиплять постріли бластерів, відчувала їхній жар над головою, а потім поруч вдарила плазма, здійнявши вгору оплавлений пісок, і він потрапив мені на руку... Але в той момент я не відчула болю, просто бігла. І Савл біг поруч, у нього брат в кінці каравану...

— І ти зіштовхнулася зі мною, — сказала менша дівчинка, яка, не зважаючи на юний вік виявилася більш стресостійкою. — Я бачила, що Лео поліз під свою платформу, тому потягнула її сюди, бо вона б так і бігла ще невідомо скільки. Тут ми й сидимо. Ми пробували вилізти, але щоразу ці кулі починали стріляти й заганяти нас назад.

— Учора вранці вони по комусь стріляли... Голос наказував усім здатися, називав їх заколотниками. Ми чули людські крики, це приїздив хтось із наших? Ти знаєш, хто то був? — запитав хлопець.

— Один дорослий і двоє підлітків. Наскільки мені відомо, хлопці сильно обпеченими повернулися до вашої бази і їх одразу ж відвезли в Річковий порт до лікарні. Там один з них помер. Імен я не знаю.

— А дорослий? — напружено запитала менша дівчинка.

— Мені невідома його доля.

— Але ж це був не Макс? — запитала вона з такою надією в голосі, що Тео одразу ж здогадався, що то її родич, мабуть, батько.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍