Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

Малодупко?

— Е... Тримаюся з останніх сил...

Вони підняли голови.

Усмішка матлялася під стелею, вчепившись за конвеєр.

— Як це ви туди потрапили? — здивувався Ваймз.

— Ну, ніби по дорозі, ваша милосте.

— Ви не можете просто зістрибнути? Тут не так уже й високо... А, он що...

За кілька футів просто під ґноминею стояв великий чан із розтопленим салом. Час від часу на поверхню спливали й гучно лопалися бульбашки.

— Е... наскільки гарячим воно може бути? — прошепотів Ваймз до Анґви.

— Гаряче варення коли-небудь пробували? — запитала вона у відповідь.

Ваймз підвищив голос.

— Капрале, ви можете там розгойдатися?

— Тут усе слизьке від сала, ваша милосте!

— Капрале Малодупко, я наказую вам не падати!

— Слухаюся!

Ваймз стягнув куртку.

— Тримайтеся міцніше. Спробую вилізти, може, вийде... — пробурмотів він.

— Не вийде! — заперечила Анґва. — Воно і так усе от-от розвалиться!

— Ваша милосте, мені руки зісковзують.

— Прокляття, чому ви не гукнули нам раніше?

— Всі були зайняті...

— Ваша милосте, відверніться, — попрохала Анґва, розстібаючи пряжки на ремінцях свого обладунку. — Будь ласка, просто зараз! І заплющіть очі!

— Чого це, що таке?..

— Пр-р-росто зар-р-раз!

— О... авжеж...

Ваймз почув, як Анґва відступає кудись за формувальну машину і як один по одному брязкають об підлогу елементи обладунку. А потім вона побігла, і кожен крок звучав усе більш не по-людськи, а тоді...

Він розплющив очі.

І, ніби в уповільненому фільмі, побачив вовка, який пропливає в повітрі, хапає ґнома зубами за плече саме в ту мить, як Усмішка зривається вниз, і примудряється в польоті вигнутися так, що обоє, ґноминя і вовк, падають на підлогу по інший бік чану.

Перевертень негайно почав зі скавчанням корчитися на підлозі.

Усмішка зірвалася на ноги.

— Це перевертень!

Анґва каталася підлогою туди-сюди, щосили тручи морду лапами.

— Що з ним таке? — спитала Усмішка, дещо опанувавши себе. — Він наче... поранений. І де Анґва? Ой...

Ваймз глипнув на подерту шкіряну спідницю ґномині.

— Ви носите кольчугу під одягом? — спитав він.

— Ем... це моя срібна сорочка... але ж Анґва знала. Я їй сама розповіла.

Ваймз схопив Анґву за ошийник. Вона зробила такий рух, ніби збиралася його вкусити, але зустрілася з ним поглядами і відвернулася.

— Вона ж схопила зубами срібло, — неуважно проказала Усмішка.

Анґва із зусиллям зіп’ялася на лапи, пропалила колег поглядом і безгучно зникла за штабелями ящиків. Вони почули її скавуління, яке поступово перетворювалося на людський голос.

— Довбані-предовбані ґноми з їхніми довбаними кольчугами...

— З вами все гаразд, констеблю? — спитав Ваймз.

— Клята срібна білизна... Ви не були б такі ласкаві кинути мені мій одяг?

Ваймз підібрав форму та обладунок Анґви, для пристойності заплющив очі і передав усе за штабель.

— Мене не попередили, що вона пере... — простогнала Усмішка.

— Капрале, погляньте на це ось як, — максимально терпляче запропонував Ваймз. — Якби вона не була перевертнем, ви б наразі були найбільшою на світі ексклюзивною свічкою.

Анґва вийшла з-за ящиків, тручи рота долонею. Шкіра навколо нього була аж занадто рум’яною...

— Ти обпеклася? — спитала Усмішка.

— Загоїться, — відповіла Анґва.

— Ти ніколи не казала, що ти — перевертень!

— І як же я мала тобі це сказати?

— Добре, добре, — сказав Ваймз. — Дами, якщо ви все вже обговорили, я хочу розпочати обшук цього місця. Ясно?

— У мене є цілюща мазь, — пригнічено сказала Усмішка.

— Дякую.

У льосі вони знайшли сумку. Кілька коробок зі свічками. І купу дохлих щурів.

Троль Вогнець привідчинив двері своєї гончарні. Він планував відкрити їх десь на одну шістнадцяту, але хтось негайно штовхнув двері так, що ті відчинилися далеко за одну цілу й три чверті.

— Е, шо то є? — заговорив він, коли всередину завалилися Щебінь (задом наперед) і Морква, в чотири руки тягнучи рештки Дорфла. — Не можна отак си просто брати та вривати до...

— Ми не просто отак, — урвав його Щебінь.

— То є сваволя, — наполягав Вогнець. — Ви не маєте права сюди заходити. І підстав...

Щебінь випустив ґолема і розвернувся. Його рука метнулася вперед і схопила Вогнеця за горлянку.

— Ти бачиш тотих статуетків Моноліта он-о там? Бачиш, га? — прогарчав він, силоміць повертаючи обличчя одноплеменця в бік ряду релігійних статуеток, що вишикувалися на протилежному боці складського приміщення. — Хочеш, я одну розіб’ю, та й будемо бачити, шо там є усередині? Може, там будуть підстави?

Вузькі очиці Вогнеця забігали. Він міг бути тугодумом, але загрозу розправи відчував шкірою.

— Та то нема потреби, я завше допомагаю Варті, — видушив він. — А шо ся стало?

Морква поклав ґолемові рештки на стіл.

— То починайте допомагати, — сказав він. — Відновіть його. Використайте стільки старої глини, скільки зможете, розумієте?

— Так але як він буде працювати, коли у нього очі геть не світять? — здивувався Щебінь, який ніяк не міг допетрати, що за завдання милосердя він виконує.

— Він говорив, що глина все пам’ятає!

Сержант знизав плечима.

— І зробіть йому язика, — додав Морква.

Вогнець був відверто шокований.

— Того я не робитиму, — заявив він. — Усі знають, що ґолем, який си вміє розмовляти, — то є блюзнірство.

— А, он як? — сказав Щебінь.

Він перетнув склад, підійшов до статуй і почав їх роздивлятися. Потім сказав:

— Ой, осьде я ся випадково спіткнув, о-о-о, ся ухопив за статую, жеби не впасти, ой-ой, у неї відпала рука, яка ганьба мені... А шо то є за білий порошок, який у мене на очах ся сипле на долівку?

Він лизнув пальця і обережно взяв на нього трохи речовини.

— Слеб, — прогарчав він, прямуючи назад до Вогнеця, який трусився, мов у пропасниці. — То це ти мені казатимеш про блюзнірство, ти, копроліт[51] з осадкової породи? Роби, що капітан Морква сказав, і то бігом, бо тебе звідси прямо до камери виведуть!

— Це зловживання владою... — буркнув Вогнець.

— Нє, то є тіко зловживання голосом! — гримнув Щебінь. — Але як хочеш зловживання владов, то я не проти!

Вогнець відчайдушно спробував знайти захист у Моркви.

— То є неправильно, у нього поліцейський жетон, а він мене залякує,