Читати книгу - "Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд"

Глава 27

У третього і четвертого загону проводилася гра схожа на пейнтбол, де учасники мали бігати табором і стріляти в супротивників із пістолетів. Уся зброя вважалася водяною, але також могла заправлятися спеціальною фарбою. В такому разі вони стріляли не далеко, на відстань у пару метрів. Тому до ворога доводилося підходити майже впритул, і бажано не одному. Адже не всі грали чесно, той, хто програв, і був позначений фарбою, міг спробувати вистрілити у відповідь, чого робити не можна, а при свідках у цьому вже не буде сенсу.

Завтра грають молодші загони, правила будуть елементарними; післязавтра на черзі старші, вже їм доведеться постаратися. Усім учасникам видавали білі футболки, які не шкода вимазувати, і відправляли на поле бою.

Два загони розійшлися невеликою територією, відведеною для гри, і почали стежити. Вожаті теж брали участь, полювали подібно до дітей, але переважно на дорослих супротивників, так буде чесно. Виграє команда, у якій залишилися ті, хто вижив.

Діана бігала зі своїм загоном, підстраховувала і щось вишукувала, Аліса відокремилася, коли кинулася в погоню з натовпом хлопців. Їх більше не було чути, Діана вирішила повернутися до своєї тактики й діяти тихо. Сховалася за будиночком і побачила Вадима, що робив перебіжки в пошуках притулку. Він рухався в бік Діани, отже, є шанс застрелити його і втекти, бо кидатися навздогін він не має права.

Діана причаїлася і виставила руку з пістолетом. Серце калатало, тіло тремтіло, так воно реагувало на кожну їхню зустріч. Знало, що цей хлопець знову все зіпсує, він не вміє грати чесно і зробить усе, аби нашкодити.

Спочатку Діана помітила пістолет, що цілився на неї, потім з-за кута вийшов і Вадим. Весь цей час він знав, що на нього чекають; міг утекти, натомість прийшов познущатися. Невже думав, що йому вдасться вистрілити першим?

Вони стояли за пару метрів зі зброєю, спрямованою один на одного, і не кліпали. Це може коштувати життя.

- Ми вистрілимо одночасно, - Вадим озвучив те, що Діана і так розуміла. - Не вигідно, скажи?

Вона кивнула, не відриваючи від нього очей.

- Пропоную мирно розійтися, - говорив він. - Уявімо, що ми не бачилися.

- Згодна, - недовірливо промовила Діана.

Вона перша зрушила з місця. Не опускаючи руку з пістолетом, зробила кілька кроків назад і завернула за кут. Тоді ж полегшено видихнула й опустила зброю. Вирішила повернутися в центр, де має перебувати її загін.

Далеко піти не встигла, позаду почула швидкі кроки та фарбу, що прилетіла їй у спину. Цей постріл був болючішим за кулі...

- Даремно ти мені довіряєш, - холодно підкреслив Вадим. - Правда думала, я дозволю тобі піти?

Діана дивилася на хлопця, який стояв за метр від неї, і розуміла, що він довіряє їй, тому не втік. Вона могла вистрілити у відповідь, а потім сказати, що вбила його першою. Їй би повірили, але вона цього не зробить, бо грає чесно. Того ж чекала від нього. Але йому це слово незнайоме.

- Ти маєш рацію, це вже мої проблеми, - Діана знизала плечима, не показуючи образи. - Не виправдав моїх надій, от і все.

- Шукаєш у мене совість? - усміхнувся він. - Її немає.

- Я знаю.

Вадим так само стояв навпроти, немов очікуючи пострілу, але Діані це настільки набридло, вона просто зробила крок убік, даючи йому пройти. По його очах розуміла, що він хотів іншого. Нехай його штовхнуть, накричать або розстріляють з іграшкового пістолета. Але ніяк не байдужість. Це зачіпало набагато сильніше.

Вадим сам підійшов до неї. Узяв пістолет у її руках і приставив до своєї білої футболки. Діана відчувала його теплі долоні на своїх і те, як її пальцями він натиснув на курок. Вистрілив прямо в серце.

З червоним слідом на футболці він розвернувся і пішов до головної площі, де збиралися ті, хто програв. Діана дивилася йому в слід, дивуючись такій поведінці. Вадиму не потрібна була перемога, він наздогнав її, щоб позлити. А може своєю образою вона достукалася до нього, що мало ймовірно. Проте вони зіграли по-чесному, як повинно було від початку бути - вистрілити одночасно і повернутися переможеними.

 

***  

Половину наступного дня Аліса провела в ліжку і все зрозуміти не могла, чим викликане її нездужання. Слабкість, нудота, руки тремтять, голова обертом іде. Кілька разів Діана заглядала до неї, пропонувала медсестру покликати, але Аліса переконала, що потрібно полежати пару годин овочем і все мине.

Після обіду до неї завітав Діма. Очі перелякані, але водночас щасливі, що подруга жива. Аліса підбадьорилася, розглядаючи його футболку з богинею, у якої в роті був Чупа Чупс.

- Ти як? - він застиг у дверях. - Виглядаєш не так паршиво, як я думав.

- А ти вмієш робити компліменти, - вона змусила себе посміхнутися. - А взагалі, якщо чесно, не дуже.

- Що сталося? - Діма присів до неї на ліжко і поставив на тумбу склянку соку і пачку вафель. - Така комбінація лікує половину хвороб.

Алісу це насмішило, вона навіть спробувала встати. Скинула ноги з ліжка і раптом схопилася долонею за плече друга. Стало гірше.

- Нумо підемо, - він узяв її на руки й поніс із кімнати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍