Читати книгу - "Салимове Лігво"

сказав він. — Вколіть мені. Сюди.

Він простягнув руку, вивернувши її так, щоб відкрити пахву.

— Джиммі, це вас приб’є.

— Ні. Ні, аж ніяк. Робіть.

Бен узяв шприц і запитально подивився Джиммі в очі. Той кивнув. Бен ввів голку.

Тіло Джиммі нап’ялося, як ресорно-пружинна сталь. Якусь мить він був скульптурою в агонії, кожна жилка рельєфно випнута з переконливою очевидністю. Потроху-помалу він почав розслаблюватись. Тіло його здригалося, реагуючи, і Бен побачив, що на його обличчі сльози змішуються з потом.

— Прикладіть до мене хреста, — попрохав він. — Якщо я досі брудний після неї, він… він щось зі мною зробить.

— Чи й справді?

— Я впевнений, що так. Коли ви гнали її, я підняв очі і мені схотілось погнатися за вами. Не доведи Боже, хотілось напасти. І я подивився на цей хрест і мені… мені ледь не вивернуло живіт.

Бен приклав хреста йому до шиї. Нічого не сталося. Його сяйво — якщо там взагалі було якесь сяйво — цілком зникло. Бен прибрав хрест.

— Гаразд, — сказав Джиммі. — Гадаю, це все, що ми можемо зробити.

Він знову порився в своєму саквояжі, знайшов згорток із двома пігулками і розтрощив їх собі до рота.

— Нарк, — сказав він, — великий винахід. Дякувати Богу, я перед цим сходив до клозету… перед тим, як це сталося. Здається, я все-таки обісцявся, але вийшло не більше шести крапель. Ви зможете накласти пов’язку мені на шию?

— Гадаю, так, — сказав Бен.

Джиммі вручив йому бинт, лейкопластир і хірургічні ножиці. Нахилившись до шиї, Бен побачив, що шкіра довкола ранок набула бридкої, загуслої червоності. Коли він обережно притиснув туди тампон, Джиммі здригнувся. Він сказав:

— Іще б пару тих хвилин і, боюся, я б здурів. Серйозно, в клінічному сенсі здурів. Її губи на мені… кусає мене… — Підстрибнув борлак, коли він ковтнув клубок в горлі. — І коли вона це робила, Бене, мені те подобалося. У мене реально сталась ерекція. Ви в таке можете повірити? Якби вас тут не було, якби нікому було її відтягнути, я би… я би їй дозволив…

— Облиште, — сказав Бен.

— Є ще одне, що я мушу зробити, що мені не подобається.

— Що саме?

— Зараз. Подивіться на мене хвилинку.

Бен закінчив накладати пов’язку і відхилився трохи назад, щоби поглянути на Джиммі:

— Що…

І раптом Джиммі йому зацідив. Зірки вибухнули у Бена в мозку, він ступив три п’яних кроки назад і важко осів. Він похитав головою і побачив, що Джиммі обережно злізає зі столу і йде до нього. Бен гарячково намацував хрест, думаючи: «Ось воно, те, що називають закінченням у стилі О. Генрі, дурний ти гівнюче, дурний ти, дурний…»

— Усе гаразд? — питав у нього Джиммі. — Перепрошую, але воно якось трохи легше, коли не знаєш, що станеться.

— Що, заради Христа…

Джиммі сів поряд з ним на підлогу:

— Зараз я розкажу вам нашу історію, — сказав він. — Вона збіса благенька, але я цілком певен, що Морі Ґрін її підтвердить. Це збереже мені мою практику, а нас обох убереже від в’язниці чи божевільні… хоча наразі не так це мене хвилює, як те, щоб залишатися на волі і якогось дня побити цих… назвіть їх, як вам заманеться, істот. Ви це розумієте?

— Таке прагнення, авжеж, — сказав Бен. Він торкнувся своєї щелепи і скривився. Лівіше підборіддя з’явилась припухлість.

— Коли я оглядав місіс Ґлік, хтось увірвався сюди і напав на нас, — продовжив Джиммі. — Той хтось одним ударом нокаутував вас, а потім скористався мною, як боксерською грушею. Коли я з ним зчепився, той хтось, щоб вирватись, мене вкусив. Це все, що ви чи я пам’ятаємо. Все. Зрозуміло?

Бен кивнув.

— На тому парубку була якась темна френч-куртка, можливо чорна, а може синя, і зелена або сіра в’язана шапка. Це все, що ви бачили. Окей?

— Ви коли-небудь думали про те, щоби кинути лікарство на користь кар’єри письменника?

Джиммі усміхнувся:

— Мої творчі здібності виявляються тільки в моменти надзвичайної своєкорисності. Ви запам’ятали нашу історію?

— Звісно. І я не думаю, що вона аж така благенька, як вам самому це може здаватися. Врешті-решт, це тіло не перше, яке зникло останнім часом.

— Сподіваюся, вони це врахують. Але окружний шериф — особа значно тямовитіша, аніж про нього може думати Паркінс Ґіллеспі. Нам треба триматися сторожко. Не прикрашати цю оповідку.

— Як вважаєте, почне хто-небудь в офіційних органах вбачати у всьому цьому характерні ознаки?

Джиммі похитав головою:

— Жодного шансу, ніколи в світі. Нам доведеться непримітно поратися з цим самотужки. І пам’ятайте, з цього моменту ми кримінальні злочинці.

Невдовзі після цього він пішов до телефону і подзвонив Морі Ґріну, а потім окружному шерифу Гомеру Мак-Казліну.

  12

Бен знову повернувся до Єви приблизно о п’ятнадцятій хвилині після півночі і в порожній кухні на нижньому поверсі зробив собі чашку кави. Він неспішно її пив, перегортаючи події цього вечора з усією інтенсивністю відтворення їх у пам’яті людини, яка щойно уникла падіння з високої скелі.

Окружний шериф був високим лисіючим чоловіком. Він жував тютюн. Рухався він повільно, але його очі зблискували спостережливістю. Із задньої кишені штанів він витяг величезний, пошарпаний записник на ланцюжку, а з-під зеленого шерстяного жилета дістав старомодну, з товстим корпусом авторучку. Поки двоє його помічників розсипали пилок, шукаючи відбитки пальців, та фотографували, він опитував Джиммі і Бена. Поза ними тихенько стояв Морі Ґрін, час від часу кидаючи спантеличені погляди на Джиммі.

Що привело їх до поховального салону Ґріна?

Джиммі взяв це на себе, виклавши історію про енцефаліт.

Старий док Ріердон про це знав?

Ну, ні. Джиммі вважав, що краще все тихо перевірити, перш ніж комусь про це розповідати. Док Ріердон відомий тим, що буває, ну, занадто балакучим інколи.

І що з тим енцефаяктамйого? Воно в цієї жінки було?

Ні, майже напевне ні. Він закінчив свій огляд перед тим, як увірвався той чоловік у френч-куртці. Він (Джиммі) не хоті би — і не може — стверджувати, як ця жінка померла, але безумовно це сталося не через енцефаліт.

Вони можуть описати того парубка?

Вони відповідали, дотримуючись тієї історії, про яку домовилися. Бен ще додав коричневі робочі черевики, щоб вони не зовсім скидалися на Близнюка з Близняком[229].

Мак-Казлін поставив ще кілька запитань, і Бен уже почав вважати, що вони виберуться з цього без якихось серйозних наслідків, коли шериф обернувся до нього і спитав:

— А ви тут чого, Міерзе? Ви ж не лікар.

Його пильні очі доброзичливо кліпали. Джиммі роз­тулив було рота, щоб відповісти, але шериф угамував його одним помахом руки.

Якщо своїм раптовим випадом Мак-Казлін мав намір налякати Бена до винуватого виразу обличчя або жесту, то цього не сталось. Бен був занадто висотаний емоційно, щоб на таке реагувати. Виявитися впійманим на неправдивому свідченні не здавалося йому аж таким приголомшливим після всього того, через що він перед тим пройшов.

— Я письменник, не лікар. Я пишу романи. Наразі я пишу книжку, де один з важливих другорядних персонажів — син трунаря. Я просто хотів зазирнути за лаштунки. Я напросився приїхати сюди з Джиммі. Він