Читати книгу - "Салимове Лігво"

мені сказав, що не волів би розкривати, що в нього тут за справа, тож я й не розпитував.

Він потер собі підборіддя, де вже виросла невеличка тверда гуля:

— Я отримав більше, ніж сподівався.

Мак-Казлін зовні не виявив ні розчарування, ні задоволення відповіддю Бена.

— Таки незле отримали. Ви ж той парубок, шо написав «Дочку Конвея», еге?

— Так.

— Моя дружина читала один шматок у якомусь жіночому журналі. Чи не в «Космополітені». Дико реготала. Я теж переглянув і не побачив нічо’ кумедного в маленькій дівчині, обдовбаній наркотою.

— Так, — сказав Бен, дивлячись йому в очі. — Я також не вбачаю в цьому нічого кумедного.

— Ця нова книжка, та, шо ви її зараз, кажуть, пишете, вона про Лігво?

— Так.

— Ма’ть, вам було б варто дати її прочитати Мо Ґріну, — зауважив Мак-Казлін. — Хай би поглянув, чи правильно ви подали там трунарську справу.

— Ця частина ще не написана, — сказав Бен. — Я завжди роблю дослідження, перед тим як писати. Так легше.

Мак-Казлін збентежено похитав головою:

— Ви знаєте, ваша розповідь точнісінько ніби з якоїсь із отих книжок про Фу Манчу[230]. Сюди вламується якийсь парубок, побива двох дужих чоловіків і зника з трупом бідної жінки, померлої з невідомих причин.

— Послухайте, Гомере… — почав Джиммі.

— Ви мені не «гомеркайте», — відказав Мак-Казлін. — Мені це не подобається. Мені не подобається нічого з цього. Цей енцефаліт заразний, чи не так?

— Так, він інфекційний, — обережно відповів Джиммі.

— Й однак ви привезли сюди з собою цього письменника. Знаючи, шо вона може буть заражена чимсь таким.

Джиммі знизав плечима і сердито видав:

— Я не сумніваюся у вашій фаховості, шерифе. Вам варто змиритися з моєю. Енцефаліт — це доволі млявоплинна інфекція, яка повільно набирає силу в людському кровообігу. Я вирішив, що тут не буде жодної небезпеки ні для кого з нас. А наразі, чи не краще б вам було спробувати з’ясувати, хто поцупив тіло місіс Ґлік — Фу Манчу чи ще хтось — чи ви просто розважаєтеся, допитуючи нас?

Мак-Казлін видав глибоке зітхання зі свого неабиякого черева, закрив записника і знову впакував його в глибини задньої кишені.

— Ну, ми пустимо поголоску, Джиммі. Сумніваюсь, щоб ми дістали з того багато користі, хіба шо той чудій нарисується десь знову — якщо взагалі тут був якийсь чудій, у чому я сумніваюсь.

Джиммі звів угору брови.

— Ви мені брешете, — терпляче проказав Мак-Казлін. — Я це розумію, оці мої помічники тут це розуміють, ма’ть, навіть дядько Мо це розуміє. Я не знаю, скіки в цьому брехні — багато чи мало — але я знаю, шо не зможу довести, шо ви брешете, оскіки ви обидва тримаєтеся однакової історії. Я міг би запроторити вас обох до холодної, але правила кажуть, шо я мушу дозволити вам один телефонний дзвінок, тож навіть зелений шмаркач щойно з юридичної школи висмикне вас на волю з тим, що я до вас маю, чого не назвати інакше як «Підозрою на невідоме махлярство». І я певен, шо ваш адвокат не зелений шмаркач щойно з юридичної школи, еге ж?

— Ні, — сказав Джиммі. — Не шмаркач.

— Та я б однак’во вас замкнув, влаштував вам мороку, але от маю таке відчуття, шо брешете ви не через те, шо вдіяли щось протизаконне.

Шериф наступив на педаль сміттєвого бачка з неіржа­віючої сталі при підніжжі трунарського столу. Кришка підскочила вгору, і він стрелив у бачок коричневим струменем тютюнового соку. Морі Ґрін здригнувся.

— Чи не хотів би хтось із вас скорегувати свою розповідь? — запитав він тихо, і тепер уже без тієї загумінкової гугнявості в голосі. — Тут серйозна справа. Ми маємо чотири смерті в Лігві, і всі чотири тіла зникли. Я хочу знати, що відбувається.

— Ми розповіли вам все, що знаємо, — зі спокійною твердістю сказав Джиммі. Він прямо дивився на Мак-Казліна. — Якби ми могли розповісти більше, ми б це зробили.

Мак-Казлін дивився на нього так само проникливо:

— Ви перелякані до всирачки, — сказав він. — Ви і цей письменник, обидва. У вас вигляд такий, як у деяких хлопців був у Кореї, коли їх виводили з передової.

На них дивилися помічники шерифа. Бен із Джиммі не сказали нічого.

Мак-Казлін зітхнув знову:

— Катайте, забирайтесь звідси. Я хочу бачити вас у моєму офісі завтра о десятій для надання письмових свідчень. Якщо вас не буде о десятій, я пошлю патрульну машину вас допровадити.

— Вам не доведеться цього робити, — сказав Бен.

Мак-Казлін із сумом подивився на нього й сказав:

— Вам слід би писати книжки з більшим сенсом. Як той парубок, що пише оті романи про Тревіса Мак-Ґі[231]. Ото захопливі речі, не відірватися.

  13

Бен підвівся від столу і помив після кави чашку в раковині, затримавшись, щоб подивитися крізь вікно в чорноту ночі. Що зараз там відбувається? Марджорі Ґлік нарешті приєдналася до свого сина? До Майка Раєрсона? Флойда Тіббітса? Карла Формена?

Він відвернувся і пішов нагору.

Решту ночі він спав з увімкнутою настільною лампою, а той хрест зі шпателів для горла, який поборов місіс Ґлік, залишив на столику праворуч себе. Останньою думкою перед тим, як його забрав сон, було питання: чи з Сюзен все гаразд, чи вона в безпеці?

Розділ дванадцятий. Марк

  1

Тільки-но почувши, як віддалік хруснув хмиз, він зразу ж причаївся за стовбуром великої смереки і стояв там, чекаючи, хто з’явиться. Вони вдень виходити не можуть, але це не означає, що вони не можуть знайти людей, які це можуть робити; платити таким гроші — це один спосіб, але не єдиний. Марк якось бачив того дядька Стрейкера в місті, і очі в нього були як у жаби, що гріється під сонцем на камені. Вираз у них такий, що він міг би зламати руку дитині і при тім посміхатися.

Марк торкнувся у себе в кишені куртки важкого тіла батькового спортивного пістолета для стрільби по мішенях. Кулі проти них марні, хіба що тільки срібні — але постріл проміж очі тому Стрейкеру закомпостує його, будь здоров.

На мить його погляд стрибнув униз, до притуленої біля стовбура речі майже циліндричної форми, замотаної в стару мішковину. За його домом стояла дровітня, півкорду полін жовтої осики, які вони з батьком ще в липні й серпні нарізали бензопилою «Мак-Каллок»[232]. Генрі Петрі був методичною людиною, і Марк знав, що кожна дровина там завдовжки три фути, хіба що довша або коротша не більш як на дюйм. Його батько знав потрібну довжину так само точно, як він знав, що слідом за осінню приходить зима і що жовта осика в каміні їхньої вітальні горітиме довше й чистіше.

Його син, котрий знав ще й дещо інше, він знав, чим є осика для людей — істот — як той. Цього ранку, коли його батько з матір’ю вирушили на свою недільну прогулянку спостерігати за птахами, Марк витяг одне з тих полін і своєю бойскаутською сокиркою обстругав один його кінець на грубий гостряк. Нехай і грубий, але годящий.

Він помітив проблиск чогось кольорового і злився з деревом, підглядаючи одним оком повз грубу кору. За мить він вперше мелькома, але ясно роздивився, що там за особа лізе