Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

такий текст: «Аж дрож проймає, так гидко дивитися на цих холодних, бездушних створінь. Іуда Сланський, — вів далі автор, — покладався на ці чужорідні елементи, цю наволоч із темним минулим». Жоден чех, пояснював автор, не міг скоїти такі злочини — «тільки цинічні сіоністи, які не мають батьківщини… пронири-космополіти, що продалися за долари. У своїй злочинній діяльності вони керувалися сіонізмом, буржуазним єврейським націоналізмом, расистським шовінізмом».

Одинадцятьох із чотирнадцяти підозрюваних засудили до смерті та стратили, троє отримали довічне ув’язнення. Через місяць після цього Ґоттвальд у промові до Національного з’їзду Комуністичної партії Чехословаччини сказав про своїх колишніх товаришів таке: «Як правило, банкіри, промисловці, колишні кулаки не потрапляють до нашої партії. Однак якщо вони були євреями та сповідували погляди сіонізму, мало хто з нас звертав увагу на їхнє класове походження. Так вийшло через нашу відразу до антисемітизму й повагу до страждань євреїв».

Суд над Сланським був кримінальним фарсом, судовим вбивством у формі публічної вистави[116]. Як і суд над Єврейським антифашистським комітетом у Москві, що йому передував, празькі процеси також мали стати прелюдією до арешту радянських єврейських лікарів, чий «заколот» було викрито на сторінках «Правди» 13 січня 1953 року. Ці єврейські лікарі — ця «сіоністська терористична банда», яку звинувачували в убивстві Андрія Жданова[117] і яка вступила в змову з «англо-американською буржуазією» та працювала на користь «єврейського націоналізму» в таємній спілці з Американським єврейським об’єднаним розподільчим комітетом (як і покійний «буржуазний єврейський націоналіст» Соломон Міхоелс») — мали постати перед судом через три місяці після оголошення вироку Сланському.

Існують свідчення того, що цей процес, зі свого боку, у Кремлі замислили як преамбулу й привід для масових затримань євреїв та їхнього подальшого виселення до Біробіджана (східної «батьківщини», яку призначили євреям) і радянської Центральної Азії, куди раніше в 1939‒1941 роках переселили багатьох польських євреїв: видавництво МВД надрукувало й приготувало для розповсюдження мільйон листівок, у яких пояснювали, «чому євреїв необхідно виселити з промислових районів країни». Але навіть Сталін, здається, сумнівався (Ілля Еренбург попередив його про руйнівні наслідки, які міг мати для західної думки показовий процес над єврейськими лікарями); у будь-якому разі Сталін не встиг ухвалити рішення — 5 березня 1953 року він помер.

Упередження Сталіна не потребувало пояснень: у Росії та Східній Європі антисемітизм викликав загальне схвалення. Цікавіше те, яку мету мав Сталін, влаштовуючи цілу пародію із чистками, звинуваченнями, зізнаннями й судами. Зрештою, навіщо радянському диктатору взагалі потрібні були суди? Москва могла усунути будь-кого та будь-де в усьому Радянському блоці шляхом «адміністративних процедур». Може навіть здатися, що суди завдавали шкоди: очевидно сфальсифіковані свідчення та зізнання, безсоромне націлювання на окремих осіб і суспільні групи навряд чи мали переконати західних спостерігачів у чесності та справедливості радянської судової системи.

Але показові суди в комуністичному блоці не мали стосунку до справедливості, а радше були свого роду публічним виховним процесом, утіленим на практиці; шанованим комуністичним владним інститутом (перші такі суди в СРСР відбулися в 1928 році), що мали на меті проілюструвати та слугувати прикладом владних структур у радянській системі. Вони вказували суспільству на те, хто мав рацію, а хто був винним; визначали відповідальних за політичні помилки та присуджували нагороди за вірність і підлабузництво; вони навіть писали сценарії — готовий набір слів, який треба було вживати в розмовах про суспільні справи. Після арешту про Рудольфа Сланського говорили лише як про «шпигуна Сланського»: цю ритуальну формулу вживали як спосіб політичного екзорцизму[118].

Неприхованою метою показових процесів — або трибуналів, за визначенням «Радянського посібника з кримінальних розслідувань» Вишинського 1936 року — була «мобілізація пролетарської громадської думки». Як безпосередньо прописали в чехословацькому «Законі про організацію судів» від січня 1953 року, функцією судів було «виховання громадян у дусі відданості та вірності Чехословацькій республіці» тощо. Роберт Фоґелер, один із підсудних на будапештському процесі в 1948 році, свого часу зауважив: «Судячи з того, як писали сценарії, важливіше було встановити наші вигадані особистості, аніж нашу “провину”. У своєму зізнанні кожен із нас мусив “зняти маску” на благо преси та радіо Комінформу».

Підсудних понижували в статусі — від потенційних політичних критиків чи опонентів до жменьки безпринципних продажних змовників зі зрадницькими цілями. Незграбність радянського імперіалістичного стилю іноді заважала досягненню цієї мети: що можна сказати про риторику, яка була покликана мобілізувати громадську думку в столичному Будапешті, але повторювала помилки тих, хто опирався «боротьбі проти кулацтва»? Але «громадськість» не питають, чи вона вірить у те, що чує; її просто навчають це повторювати.

Публічні процеси використовували також для того, щоб визначати «цапів-відбувайл». Якщо комуністична економічна політика не досягала обіцяних успіхів, якщо радянській зовнішній політиці чинили опір чи змушували йти на компроміс, хтось мусив за це відповісти. Як іще можна було пояснити прорахунки бездоганного Вождя? Кандидатів було багато: Сланський мав чимало недоброзичливців як усередині, так і поза межами Компартії Чехословаччини. Райк був сталіністом і суворим міністром внутрішніх справ. І саме тому, що вони вжили непопулярних політичних заходів, які не дали результату, будь-хто з комуністичних лідерів й усі вони разом узяті могли стати наступними жертвами. Так само як переможені генерали, яких під час Французьких революційних воєн часто судили за зраду, комуністичні міністри зізнавалися в саботажі, якщо їхня політика була нездатна — часто в буквальному розумінні — принести благо.

Перевагою зізнання, окрім символізму цього способу поширення відчуття провини, було те, що воно підтверджувало комуністичну доктрину. У світі Сталіна не існувало незгодних, тільки єретики; не було критиків, а лише вороги; як і помилок — самі злочини. Суди слугували для того, щоб підкреслювати чесноти Сталіна і виявляти злочини його ворогів. А ще вони ілюструють масштаб сталінської параної та культури підозрілості, яка його оточувала. Її складником було глибоко вкорінене занепокоєння щодо російської та, загальніше, «східної» неповноцінності, страх перед західним впливом і спокусливістю західного багатства. На суді «американських шпигунів у Болгарії» 1950 року в Софії підсудних звинуватили в пропаганді погляду, що «обрані раси живуть лише на Заході попри те, що географічно вони всі походять зі Сходу». Далі в обвинувальному акті йшлося про те, що підсудні виявили «рабську неповноцінність», якою західні шпигуни успішно скористалися.

Отже, Захід уособлював злого духа, якого весь час потрібно було виганяти. Звичайно, справжні західні шпигуни також існували. На початку 1950-х років після початку Корейської війни Вашингтон справді розглядав можливість дестабілізації Східної Європи, а американська розвідка зробила низку невдалих спроб проникнути до Радянського блоку, з недовірою сприймаючи зізнання