Читати книгу - "Зібрання творів"

вереск заметілі,

Тобі оббухли слізьми губи білі.

Прощай. Не озирайся. І не клич.

Прощай. Не озирайся. Благовість

про тогосвітні зустрічі звістує

зелена зірка вечора. Крихкий

зверескнув яр. Скажи — синочок мій

нехай віка без мене довікує.

Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!

* * *

Схились до мушлі спогадів — і слухай:

усе, чого не зволиш, донесе

насторчене од начування вухо,

що, як не ошукає, то спасе

і визволить із німоти і тиші

і від тяжкої — з кулаки — журби.

В глухому замурованім узвишші

туркочуть до світ-сонця голуби.

Поверне все — ні в чому не відмовить

і обдарує певністю сповна

блакитна мушля, та, що луни ловить

і від вслухання стала голосна.

* * *

Вона і я поділені навпіл

містами, кілометрами, віками.

Озвалось паровозними гудками

твоє минуле — із кількох могил.

І народився день тобі. Поранок

цідився крізь шпарини домовин.

Десь там береза, і паркан, і ґанок,

неназвана жона і мертвий син,

скоцюрблений од болю молодого,

ще спередсвіта. І сльозу сльоза

повільно побивала. Слава богу,

що ані слова жоден не сказав,

лише зчорніле серце пік очима,

надсило спогади за душу тряс,

допоки сам обличчям не загас,

як крейда, стертий тінями чужими.

* * *

Зима. Паркан. І чорний дріт

на білому снігу.

І ворон — між окляклих віт —

гнеться в дугу.

Дві похнюплені сосни

смертну чують корч.

Кругом — мерці. І їхні сни

стримлять, як сосни, сторч.

Дві брами, вгрузлі в землю, тьма

колошкає Танар,

і духу — продиху нема

од жалібниць, од мар.

Зима. Паркан. І чорний стовп,

мережка шпичаків.

Злодійський огирів галоп,

вогненний грім підків.

* * *

Хлющить вода. І сутінь за вікном.

Прищухлі айстри вгорнуто у морок.

Здається, відучора був вівторок

(межи очі ударив колуном).

Пливе земля. І спокій сподіванний —

як тиша тиші. Як кінець кінця.

Хлющить вода. Так час біжить захланний —

наближує мене до реченця.

Від спогадів — самі чорніють вирви.

Дорогу розміновано — рушай!

Благословенні сходження і прірви

і славен рідний і нищівний край!

* * *

Посоловів од співу сад,

од солов’їв, і од надсад.

І од самотньої свічі,

і од жалких зірок вночі.

У небі місяць горовий

скидається, як пульс живий.

Ущухлим світлом сяють вишні

опонічні. Допіру лив

високий дощ. І всі невтішні

мої передуми будив.

Я двері прочинив з веранди,

де кострубатий вертоград,

собі не в силі дати лад,

пильнує перший сон троянди.

Свіча затріпотіла — й світло,

мов голуба, пустила в лет

і вірш твій вирвався без титла,

і дух твій вирвався з тенет,

бо надто кругле небо краю,

і кругла саду ліпота,

бо мати дивиться свята.

Я в ній — смеркаю і світаю.

* * *

Іди в кубельце спогаду — зогрійся!

Хай зашпори від серця відійдуть.

І терплячи покару, покорися

і поцурайся навертати путь

до зустрічі. Хай пам’ять відбігає,

як кров тобі з обличчя відійшла.

Вже погорою голос сновигає,

згубивши рідні контури села.

З крайокраю, з цієї високості,

пади, згорнувши крила, до долин,

де ясмину набрякли ярі брості

і склеплено повіки білих стін.

У пустці тій — метелики чотири

усілись по кутках — і тугу тьмять.

Кохана спить. У ярому потирі —

вино кохання і вино проклять.

* * *

Верни до мене, пам’яте моя!

Нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою,

хай сходить співом горло солов’я

в гаю нічному. Пам’яте, верни

із чебреця, із липня жаротою.

Хай яблука осіннього достою

в мої червонобокі виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні, у маячні струмує.

І я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам’яте моя!

* * *

Синові

Ти десь уже за пам’яттю. В пітьмі

утрати, до якої звикло серце.

І світишся, мов зірка, з глибини

узвишшя наднебесного. Тобі

все п’ять лиш літ. І ти в тих літах стрягнеш,

як зерня в шкаралущі. Болю мій,

на попіл вигорілий, як нестерпно

було б тебе удруге народити

і знов, як перше, вздріти немовлям!

* * *

Будні тут тобі про свято,

а про свято — будні правлять.

Хоч занадто творчу хату

пильні погляди буравлять,

хоч твоє зголіле серце

тут обмацують руками —

не зважай на те, не сердься:

те одвічне, що над нами,

стріли повиймає з рани

і губами обцілує,

адже хвиля пожадана

убиваючи рятує.

* * *

На однакові квадрати

поділили білий світ.

Рівне право — всім страждати

і один терпіти гніт.

Зле і кату, зле і жертві,

а щасливого — нема.

Всім судилося померти

за замками сімома.

Отаке ти, людське горе,

отака ти, чорна хлань,

демократіє покори

і свободо німувань.

А кругом життя веселе,

стільки сонця і тепла!

Ти мене даремне, леле,

в світ неправди привела.

Душ намарне ґвалтування

без причини, без мети

соти ярого страждання

з диким медом самоти.

З диким медом самоти.

* * *

Невже ти народився, чоловіче,

щоб зазирати в келію мою?

Невже твоє життя тебе не кличе?

Чи