Читати книгу - "Ті, кого немає"

б відносний лад у кімнаті, Сергій пішов, і Олександра насамперед узялася за пилосос. Пройшлася по кутках, під меблями, відкотила килим у вітальні і нарешті, злегка оглухнувши від ревіння старенького «Самсунга», викотилася в передпокій і висмикнула шнур з розетки. Тиша у квартирі, що настала після того, як пилосос заткнувся, здалася просто оглушливою. І тут задзвонив телефон. Часті дзвінки, з мобільного або, може, міжміський.

Олександра невдоволено поглянула на апарат, відіпхнула пилосос у куток передпокою й схопила слухавку.

– Алло! – уривчасто кинула вона, прибираючи з чола мокре пасмо.

На іншому кінці лінії мовчали.

– Слухаю вас! – уже дещо розлючено, майже готова жбурнути слухавку, промовила Олександра. – Кажіть, що за жарти!

– Сашо, – мовив голос у трубці.– Сашо, це я його вбив.

Голос молодшого брата звучав дивно – наче він телефонував з якоїсь печери. Кожне слово супроводжувалося короткою луною.

– Валику, – відчуваючи, як ноги стають ватяними, пробурмотіла вона. – Це правда?

Він мовчав, немов ще вагався або жалкував про сказане, але пауза була до того красномовною, що Олександра швидко прикрила рукою мікрофон і позирнула на двері доччиної кімнати.

– Я не винен, – квапливо забурмотів Валентин. – Клянуся! Так зійшлося. Просто неймовірно… Ти не уявляєш, як…

– Повертайся, – уривчасто промовила вона. – Чуєш?

Почувся характерний смішок:

– І ти мені це говориш? Після того як сама викинула з дому? Не думаю, що твої чоловік і дочка зрадіють. Тим більше за таких обставин. Воскреслий небіжчик…

– Тільки не треба давити на жалощі,– зненацька спалахнула Олександра. – Ти кажеш, що ні в чому не винен. Хоч там що в Шаурах відбулося, якщо ти не брешеш, то ми знайдемо спосіб тебе витягти. Савелій знайде розумного адвоката…

Валентин хрипко розсміявся.

– От що, – продовжуючи міцно притискати слухавку до вуха, Олександра присіла, привалилася спиною до стіни й машинально натягла квітчастий кухонний фартух на голі коліна. – Нам треба побачитися. Може, зустрінемося де-небудь у місті?

– Це виключено, – повагавшись секунду, відповів Валентин. – Принаймні найближчим часом.

– Гаразд. А ти взагалі де?

– Байдуже. Дах над головою є.

– А якщо в нас удома? – обережно запитала вона. – Приходь. Хоч би й завтра. Сергій весь день на роботі, у Марти тренування з ранку до вечора, вона скоро їде. Ми могли б усе спокійно обговорити.

– Марта? І коли ж?

– У середині вересня. У неї змагання в Одесі. Чи не міжнародні. На тиждень.

– Добре, – пролунало у відповідь, – будемо дивитися. Я подумаю, як усе це влаштувати…

Вона різко натиснула «відбій» і злякано підхопилась – із шумом відчинилися двері Мартиної кімнати.

– Мамо! Із ким ти там розбалакуєш по пів години?

– Це з роботи, – збрехала Олександра. – І не пів години, а хвилин п’ять, не більше. А що таке? – запитала вона, намагаючись видаватися спокійною.

– Мені на мобільний телефонував Савелій Максимович. Нарікав: що таке, мобільний у твоєї матері мовчить, міський у вас без кінця зайнятий…

Олександра, яка ще не цілком прийшла до тями, знизала плечима.

– Чого це йому загорілося?

– Звелів передати, що хоче з тобою побачитись. Терміново.

– Що означає «терміново»?

– Щоб ти просто сьогодні приїхала до нього в офіс. Він чекатиме о пів на першу.

– Отак усе кинути й бігом?

– Не знаю я, мамо. Він сказав – це важливо, не забудь, передай обов’язково…

У кухні Олександра рвонула зав’язки фартуха, кинула його на спинку стільця й помчала до вітальні. Вже кого-кого, а Савелія зараз їй хотілося бачити менше за всіх. Часу було обмаль. Поспіхом переодяглася й навела макіяж на обличчі. Кинула в сумку ключі, гаманець. Мимохідь, уже прямуючи в передпокій, постукала до дочки і, коли та відгукнулася, сказала: «Обідай без мене…»

Вона встигала до призначеного часу, тому вийшла з тролейбуса на зупинку раніше, щоб трохи пройтися – вгамувати розбурхані бесідою з Валентином нерви. Не сказати, щоб це вдалося цілком.

Нарешті Олександра повернула на чисту й тиху вуличку. Ясно-жовтий двоповерховий особнячок зі смішними башточками над фронтоном, поверх у якому орендував її старший брат, затиснутий між сірими дохідними будинками позаминулого століття, вона помітила ще здалеку. У проїзді у внутрішній, теж цілком затишний дворик відсвічував тонованим заднім склом вишневий «додж» Савелія – ніби підтверджуючи, що хазяїн на місці.

Вона піднялася, штовхнула двері, що відчинилися напрочуд легко, і в темному далекому кутку вестибюля виявила охоронця.

– Я до Савелія Максимовича Смагіна, – сказала вона в куток.

Той швидко визирнув через конторку, зчитуючи обличчя, і кивнув стриженою маківкою:

– Проходьте. Другий поверх, ліворуч.

Олександра піднялася сходами, вкритими товстим і безшумним золотаво-коричневим килимом, міцно притискаючи до себе ліктем напівпорожню сумочку. Стандартний офісний стиль, економні світильники, два тверді диванчики у заскленому атріумі. Одні з трьох дверей, що виходять туди, були відчинені – і вона рішуче попрямувала всередину.

За дверима був просторий кабінет, обставлений солідними меблями, з двома моніторами і широким столом. За столом, уперши лікті в його дзеркальну поверхню, вагомо сидів Савелій Максимович. Побачивши Олександру, він мовчки підвівся, вказав на присадкувате крісло й відчинив вікно.

– Може, кави, Сашо? Коньяку, як я розумію, пропонувати тобі серед дня не слід.

– Дякую, ні того, ні іншого, – відмовилася вона й з ходу взялася до справи: – Ти навіщо мене кликав?

Савелій розвів руками й криво посміхнувся. Він уже знову сидів навпроти, свердлячи її поглядом, і Олександра мимоволі відзначила, що крізь поріділе, коротко підстрижене волосся над його набиченим чолом проглядає веснянкувата шкіра.

Нарешті Смагін коротко сапнув, немов прийнявши якесь рішення, і замість відповіді на її повисле в повітрі питання промовив:

– Ну і що, по-твоєму, нам тепер робити?

Олександра здивувалася, бо чекала зовсім іншого.

– Що ти маєш на увазі? – обережно спитала вона.

– Твоя дочка стала, можна сказати, причиною деяких подій. Здебільшого неприємних, а для моєї сім’ї небезпечних. Вибач, без образ. Я по-родинному… – І раптом, без жодного переходу, запитав: – Ти його бачила? Це не він?

У першу мить Олександра злякалась. У будь-якому разі повідомляти Савелія про дзвінок Валентина вона не збиралася. Навіть під тортурами. Уперто труснувши головою, вона відкинулася на спинку крісла й зобразила здивування:

– Про кого ти?

– Про труп, звісно. Тебе ж викликали для упізнання.

– Так. І що конкретно тебе цікавить?

– Глузуєш?