Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

особистий авторитет гетьмана, ієрархічний суспільний устрій із сильними традиціями, захист національної культури, соціально орієнтована економічна політика, захист прав і свобод громадян, рівність усіх перед законом[21].

Або такі:

«Українська гетьманська держава 1918 р. — альтернатива «революційно-демократичному» шляху державотворення — не стала запереченням ідеї народного представництва»[22].

Гетьманат був державним утворенням, яке тільки складалося, і «об’єктивно не репрезентувало якоїсь конкретної форми правління»[23].

Проміжні підсумки сформульовані в останньому за часом ґрунтовному докторському дослідженні Віталія Лозового. Попри його назву, власне, не про селянство неіснуючої до серпня 1917 р. «України», а про селян дев’яти російських «Південно-західних губерній». Та й то не всіх, а лише восьми з них — процеси у Волинській губернії, як це випливає з іншого дослідження[24], мали дещо відмінний характер (але про це нижче). Згадувану розвідку з повним правом можна назвати «ревізіоністською» щодо існуючих сьогодні в науці та на рівні масової свідомості міфів, у ній сформульовані висновки, які від тих абсурдних тверджень та уявлень каменя на камені не залишають.

Висновок перший. Ні про яке національне відродження, або, тим більше, про створення «національної» держави, «українське» селянство ніколи не мріяло. «Володіти шматком землі, достатнім для забезпечення своїй родині економічної стабільності та добробуту, що було ознакою певного соціального статусу, — ось заповітне бажання кожного хлібороба... Селяни довго зберігали патерналістські ілюзії і прагнули своєї мужицької (виділено нами. — Д. Я.) держави із справедливим “батьком-царем”». Селянству «України» взагалі були притаманні «антиетатистські настанови політичної ментальності..., що виникли на підставі природної негації колоніальної (тобто російської імперської. — Д. Я.) влади, ... коли свідомий протест проти поневолювачів трансформується у перманентне відчуження... від політичної влади загалом».... «Ідеалом селянської адміністративної системи» був міфічний порядок, «у центрі якого перебував сільський сход, без наказів та опіки вищих інституцій».

Ще одне селянське марення — це марення про можливість реалізації так званого «трудового принципу», за яким «кожен заслуговує на свою частку майна відповідно до внесеної праці». Саме це марення «визначило ідеологію будівництва національної державності у формі Української народної, тобто трудової, республіки та засади класової політики, що надалі остаточно розкололо суспільство на так звані трудові і нетрудові верстви».

Саме спроби імплементації цього марення у поточну реальність призвели націонал-соціалістичну УНР до ганебного краху, наслідком якого стало встановлення людожерної комуністичної диктатури.

Висновок другий, сформульований В. Лозовим, — про «глибокий політичний та етнокультурний розкол... між містом і селом. У свідомості селян місто вважалося паразитичним наростом на тілі народу, місцем, де влада панів охороняє свої інтереси і власність (передусім земельну)».

Висновок третій: «Селяни залишалися носіями традиційної культури, складовою якої була патріархально-локальна свідомість, де через низьку соціальну мобільність (а також через «неписьменність селянства, загалом низький рівень національної і політичної свідомості») превалювали інтереси свого села, свого стану. У локальній обмеженості селянського сприйняття світу сільська громада розумілася як природна самоврядна інституція, що мала вищий авторитет на відміну від структур “великого суспільства”».

Висновок четвертий полягає в тому, що «аграрний спосіб буття», який сприймався як «природний та самодостатній», мав прямим наслідком «утопічні прагнення знищити владу ненависної держави, як паразитичного наросту на тілі народу, зажити у своєму локальному світі, згідно зі своїми (виділено нами. — Д. Я.) суспільними цінностями, своїм способом буття, селянською громадською моделлю управління... повсюдно сільське населення наполягало, щоб владу здійснював сам народ “без панів і буржуазії”». Власне, саме це і сформувало «соціально-економічне підґрунтя» так званих «національно-визвольних змагань» — «дезорієнтацію народу після різких політичних змін, десакралізацію та делегітимацію влади як державного інституту, ненависть народних мас до «панів», своєрідне «сп’яніння свободою», прагнення встановлення соціальної справедливості у формі зрівняльного землекористування».

П’ятий висновок В. Лозового сформульовано надзвичайно дипломатично: «... рівень національної свідомості широкого загалу українства був ще досить низьким».

Висновок шостий: селяни прагнули позбутися у судочинстві «державно-правових актів», керуватися нормами звичаєвого права, тобто «демократичний всестановий принцип судочинства... змінявся суто селянсько-становим принципом», що мало призвести і призвело до «замкнутості та архаїзації» селянства. «Селянський рівень правосвідомості», — зауважив у зв’язку з цим науковець, — надавав резолюціям селянських з’їздів та організацій «статус місцевих (виділено нами. — Д. Я.) законів». І далі: «... серед широкого загалу селянства «воля» мала архаїчний вимір і розглядалася як втілення позадержавного (виділено нами. — Д. Я.) існування сільської громади...»

Свобода, яку дав лютий 1917 р., — констатує В. Лозовий, — «бачилась передовсім як втілення споконвічного селянського ідеалу волі не як базової цінності цивілізованого суспільства, яка ґрунтувалася на забезпеченні прав і демократичному волевиявленні громадян, а як відсутність контролюючих, стримуючих, соціально організуючих установ, будь-яких структур державної влади і судових органів, ... що мали право на легітимне насильство і обмеження сваволі натовпу» (виділено нами. — Д. Я.).

Висновок сьомий звучить як вирок — і селянству, і його тогочасним провідникам та сучасним ідеологам, і так званим «національно-визвольним змаганням», і Українській Центральній Раді, і її націонал-соціалістичним провідникам, і їх сучасним адептам та пропагандистам: «...селяни відкинули моральні і юридичні норми цивілізованого соціуму» і «почали керуватися архаїчними поняттями “правди та справедливості”».

Висновок восьмий. «Значний поштовх селянському екстремізмові, особливо з осені 1917 р., дала більшовицька агітація», «у наростанні соціального екстремізму величезну роль відіграли солдати» (тобто ті самі селяни. — Д. Я.), «в їх наміри не входила свідома зміна суспільних та громадських порядків, а метою було привласнення або знищення чужого майна».

Висновок дев’ятий, якого дійшов В. Лозовий, полягає в тому, що від весни 1917 р. «майже повністю» озброєне сільське населення протиставило себе органам влади. «Анархія та деструкція влади... знівелювали будь-яку повагу до державної влади, ще більше посилили антиетатистські руйнівні тенденції, сформували правосвідомість, у якій впровадження юридичних норм, відновлення елементарної соціальної самоорганізації, наведення порядку і врешті саме поняття законності ототожнювалось з царським реакційним режимом», а якщо сказати прямо — просто зникли.

Парадоксально, але факт: при цьому «репресивність влади була важливою складовою її авторитету» в очах селян, «влада, яка не могла впливати на громадян шляхом примусу, для селян не існувала». Саме ця обставина робила владу УЦР «неавторитетною і недієздатною».

Десятий висновок: внаслідок природних географічних та кліматичних особливостей «виробити єдиний підхід до вирішення аграрної проблеми щодо різних місцевостей» українські есери на чолі з Грушевським не спромоглися і тому «вирішили піти по накатаному шляху соціалізації» та «порівняння». Практично це означало тотальний розгром найбільш продуктивних — поміщицьких — господарств та торжество селянського принципу «захватного права». Наслідок не забарився — у «вирі анархії і беззаконня страждали не лише поміщики, але й самі селяни... На місцях не вщухали аграрні конфлікти між селами і навіть в межах одного села».

Офіційна селянська влада, тобто УЦР, а згодом УНР, намагалися «вирішити» аграрне питання «на законній підставі», а селяни — «явочним порядком на основі звичаєвого права».

Головний висновок, який випливає з докторського дослідження Лозового, є, на нашу