Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

й прочитайте йому напис на пляшечці. Або я сам поговорю з ним.

Медсестра насунула на Еммета, вони зустрілись очима. Тоді, повагавшись, вона неспішно спустилася до передпокою, й ось від імпровізованої медичної шафки долинуло клацання. За хвилину місіс Юїнґ гукнула:

— Немає тут цих ліків! Є хінін, якась протитифозна сироватка й засоби швидкої допомоги, а зелених капсул немає.

— Принесіть усе сюди.

— Маю електричний ліхтарик, містере Монсен, і я вийняла геть усе із сумки.

Еммет намірився рушити до неї. Злазячи з ліжка, він виявив, що все тіло мокре від поту, й спересердя вхопився за клаптеву ковдру.

— Містере Монсен! Я ж вам уже сказала.

— Я певен, що ліки на місці. В одній із цих бокових шухляд.

Позаду Монсена й місіс Юїнґ щось тихо клацнуло. Ніхто з них не надав значення цьому звуку в мить, коли хворий навпомацки шукав препарат у сумці.

— Будь ласка, підсвітіть ліхтариком сюди…

Не договоривши, Еммет втямив, що сталося: від протягу стиха зачинилися двері. Більше того, в допитливому світлі ліхтарика було видно, що зсередини немає ні клямки, ні замка, відповідного замку зовні. Водночас — немовби від шоку — беззвучно розрядилася батарейка в медсестриному ліхтарику.

III

Бистріший на розум, ніж місіс Юїнґ, Еммет перший утямив, що вони удвох опинилися в халепі. Ще одна думка, що стукнула йому в голову, була геть егоїстична: тут, у коридорі, холодно. Тож Еммет закутався, наче араб, у ковдру, слухаючи важкий подих медсестри й міркуючи про матросів у підводних човнах, що зазнали аварії. А ще про те, чи надовго вистачить кисню, що його споживає ця грудна клітка завбільшки з кишеньковий крейсер.

Підхоже порівняння з крейсером спало на гадку в ту хвилину, коли місіс Юїнґ заметушилася, та так завзято, ніби запрагла переконати Монсена, що передпокій не такий уже й великий, як можна було гадати. Годі було визначити в темряві, чи то медсестра шукає ознаки змови, чи то вона вже бореться за повітря. Добру хвилину Еммет у дедалі вологішому бурнусі увихався, щоб могутнє тіло не розчавило його об стіну. Аж поки не настало полегшення — з її раптовим вигуком:

— Та тут же є вікно!

Справді, тут було вікно, і тільки пітьма завадила помітити його раніше. Питання в тому, чи воно виходило на дах, а чи на вертикальну стіну. Щоб з’ясувати це на тлі непроглядного неба, передня частина місіс Юїнґ вихилилася за підвіконня. І зробила тріумфальне відкриття.

— Уже бачу, — сказала медсестра. — Зразу під вікном є дах, і я можу досягти його.

Десь на географічних просторах її єства запломенів дух дівчаток-скаутів; не встиг Еммет застерегти місіс Юїнґ — вона вже вибралася надвір і стало чутно, як бентежливо риплять лати під бляхою. Крізь віконний отвір війнув прохолодний вітерець, і, поки Еммет кулився навпочіпки, в передпокої задуднів медсестрин голос.

— Нічого не бачу.

— Вранці сюди прийде лікар, — з надією мовив Еммет. Зміркувавши, що гумор тут геть недоречний, він квапливо докинув:

— Покличте на допомогу. Тільки не вживайте слова «допоможіть». Гукніть щось на зразок «у містера Монсена клопіт». І застережіть, що тут немає грабіжників, бо інакше прийде якийсь доброзичливець та й підстрелить вас із рушниці.

— У містера Монсена клопіт! — слухняно заволала медсестра. — Нема грабіжників!

Вона горлала, але відповіді не було. У проміжках тиші Еммет уявляв себе та місіс Юїнґ викинутими на безлюдний острів й упродовж тижня змушеними живитися зеленими капсулами, а тоді — йодом із медичного набору.

Трусячись від холоду, він почув, що місіс Юїнґ розмовляє з кимсь унизу. За якусь хвилину вона повідомила:

— Це чоловік у білому плащі.

Еммет прислухався.

— Як справи, лялечко?

Голос долинав звіддалік.

— Може, кухонні двері відімкнені, — відповіла медсестра. — Якщо ні, то підійдете сюди ближче, і я скажу, що робити.

— Може, маєш склянку-другу для нас, лялюсю?

— Кажу вам усерйоз, — обурилася місіс Юїнґ. — Я дипломована медсестра… мене замкнули в лікарському кабінеті.

— А чи є в цьому кабінеті щось із моїх ліків?

Еммет не розчув наступних кількох фраз. Місіс Юїнґ заглянула в передпокій.

— Цей чолов’яга начебто розуміє мене, — сказала вона. — Але він страшенно п’яний. Він торгає кухонні двері.

Іще один персонаж зникає з цієї історії. Жоден із наших героїв ніколи не побачить цього приблудного персонажа знову. І ось за кілька століть — чи то за двадцять хвилин — Еммет заговорив.

— Поверніться сюди й зачиніть вікно, — сказав він. — Холоднішає.

— Волію сидіти тут.

— Тоді зачиніть вікно.

Мовчанка.

— Я б повернулася, містере Монсен, але зрозумійте: я ж вас і не знаю.

— Розумію. Я теж вас не знаю.

Побарившись трохи, медсестра таки вирішила забратися в передпокій і зачинити за собою вікно.

— Нам просто доведеться почекати, — сонно проказав він. — Я зажив таблетку аспірину.

Якийсь проміжок часу не дуже чітко відобразився у свідомості Еммета, хоча той був певен, що місіс Юїнґ, скромно присівши навпроти нього, не зімкнула очей. Зненацька його розбудив звук медсестриних кулаків, що товкли двері, та її крик: «Марґерілло! Марґерілло!»

— Що таке? — спитав він.

— Це Марґерілла! — гукнула медсестра. — Я почула її авто!

— Ось і розв’язок, — пробурмотів Еммет, однак тон голосу місіс Юїнґ не дуже-то переконав Марґеріллу: збігло трохи часу, поки в замку обернувся ключ.

Своє зволікання Марґерілла згладила манірним смішком.

— Ого, то вас двоє! — вигукнула вона. — Що ви там робите?

Еммет підвівся, кутаючись у бурнус. Він марно закликав на виручку всіх лицарів із прочитаних у юності книжок. Нічого путнього не спадало на гадку.

— Нас замкнули в передпокої з ліками, — величаво відповіла місіс Юїнґ.

— Так, — гордовито підтвердив Еммет. — Нас замкнули.

Подібний до Цезаря в тозі, вкритого багатьма ранами[231], Еммет міг лише плентати слідом за медсестрою під акомпанемент Марґеріллиного хихикання й звалитися на ліжко за дверима кімнати-палати.

Він прокинувся у світі, який навіть у відкритих очах видавався трохи загрозливим. І досі тривав травень, за цю ніч сади в Дейвісовому маєтку вибухнули буйним розсипом троянд, а ті кинули жмут солодкої зарази на веранду та протимоскітні сітки на вікнах. Еммет гостро відчував наслідки сміховинного відчаю, який трапилося переживати попереднього дня. Чи всю правду сказали про стан здоров’я? А чи прийде сьогодні Ельза Голлідей? Чи досі вона така сама, з якою він розстався два роки тому? А чи сам він не видасться іншим, коли в тілі горить лихоманка, а в серці криється таємниця?

Коли Еммет таки зважився розплющити очі, то побачив міс Гапґуд, що повернулася на чергування й бігла до пацієнта, вимахуючи термометром,