Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

79. Відкриті рани

Це був звичайний день.

Марта пішла до школи перевірити нові стійки для нот, Андрій залишився у філармонії, приводив до ладу стару шафу з партитурами. За вікном — березень, ще без листя, але з теплом, яке вже просочувалося в деревину, клавіші, серце.

Дзвінок у двері не здивував. У філармонію часто приходили незнайомці — хтось хотів послухати, хтось — записатись на уроки. Але цей хлопець був іншим.

— Вибачте, ви Андрій Лозовий?

— Так, — відповів Андрій, підіймаючи голову від нот.

— Мене звати Арсен. Я… можливо, краще, якщо я просто покажу.

Він витягнув зі своєї куртки стару світлину. На ній — молода жінка. Усміхнена. І Андрій. Молодий. Ще без зморшок, із розтріпаним волоссям, у джинсовій куртці.

Він не бачив це фото понад двадцять років.

— Це... Вікторія? — ледь прошепотів.

— Моя мама. Вона померла кілька місяців тому. Але перед смертю вона розповіла мені правду. Про те, хто мій батько.

Андрій повільно сів. Його руки — не здригнулись. Але всередині — все захиталось.

— Чому… вона не сказала раніше?

— Вона не хотіла заважати. Казала, що ви не знали. І, можливо, ніколи б не дізнались. Але… я захотів дізнатись, ким ви є.

Андрій мовчав. Довго. Поглядав на хлопця. У ньому було щось від матері. Але щось — незаперечно від нього. Риси, що не сховаєш. Тон пальців. Лінія брови.

— Скільки тобі років?

— Двадцять. Я вчився на історика. Але грав на гітарі. Тепер хочу писати музику. Думаю, це... в мені було завжди.

— І ти справді хочеш... знати мене?

— Я не прийшов вимагати. Не прийшов дорікати. Лише… побачити. Зрозуміти, звідки я.

Андрій встав. Пройшов до вікна. Там — все так само: дерева, дорога, небо. Але всередині нього вже нічого не було тим самим.

— Я боюсь, що в мені не знайдеш того, чого шукаєш, — сказав він. — Я... не був готовий бути батьком. Ні тоді, ні тепер.

— Але тепер — ти можеш бути собою. І я зможу вирішити, чи хочу мати тебе поруч.

Вони сиділи до вечора. Говорили не багато. Але достатньо, щоб перший міст почав зводитись.

 

Коли Марта повернулась, Андрій зустрів її на порозі.

— У мене є син, — сказав він. Без пояснень. Без затримки.

Марта не здивувалась. Не зойкнула. Лише — подивилась.

— І він прийшов?

— Так.

— А ти… готовий?

— Не знаю. Але мушу стати.

Вона взяла його руку. Не як підтвердження. А як опору.

— Всі ми маємо рани, Андрію. Але лише відкриті — можуть загоїтись.

І в цю мить він знав: навіть минуле, яке здається закритим, іноді приходить, щоб навчити тебе не тікати.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍