Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

80. Повернення акордів

Минув тиждень. Арсен не дзвонив. Не писав. І Андрій не знав, чи то повага, чи відстань, яка знову виросла між ними після того короткого зустрічного вітру правди. Він не спав ночами, не через страх — а через невідомість, у якій народжувалося щось більше за музику.

Марта не тиснула. Але він бачив, що вона уважно слідкує за кожною його паузою, за кожним порухом у клавішах, за кожним вивертом пальців, які тепер часто зупинялись на одній і тій самій ноті.
“Якщо ти чекаєш — то чекай по-справжньому”, сказала вона одного вечора.

І він чекав.

 

Арсен приїхав без попередження. Як і вперше.

Цього разу — з рюкзаком, гітарою за спиною і трохи зміненим поглядом. В ньому вже не було настороженості. Лише глибока тривога, яку мають ті, хто нарешті зважився вийти з тіні.

— Можна залишитись на кілька днів? — спитав, стоячи на порозі філармонії.

Андрій кивнув.

— Тут є кімната для гостей.

— Або для синів?

Цей рядок був не жартом. Але й не звинуваченням.

Протягом дня вони говорили мало. Але працювали разом. Арсен допомагав переносити інструменти, лагодити пюпітри, підлаштовувати акустику.

Увечері Марта принесла чай. І в кімнаті для репетицій, де Андрій колись ночами створював музику для Марти, тепер сиділо троє людей, які з різних точок часу, але однієї історії.

— Я думаю… — почав Арсен, — я довго гнівався на того, кого не знав. На образ. І коли побачив справжню людину — то зрозумів, що не він мене кинув. Я просто не встиг народитись у правильний час.

— Ти не винен, — сказав Андрій.

— І ти не винен, — відповів Арсен.

Після паузи він дістав гітару.
— Я написав щось. Це не в твоєму стилі. Але це — моє.

І заграв. Просту мелодію. Меланхолійно, але з теплим фіналом. Марта усміхнулась. Андрій слухав — не як критик. Не як учитель. А як людина, яка вперше чує голос того, кого носив у собі, але не знав.

— Ти можеш залишитись, — сказав Андрій.

— Я приїхав не тільки, щоб залишитись. А щоб пробачити. І щоб пробачили мені — за думки, які я мав, не знаючи тебе.

Андрій підвівся. Притиснув сина до себе.

— Пробачення — це теж музика. І сьогодні ми її почали грати.

Тієї ночі у філармонії вперше за багато років прозвучали три інструменти одночасно. Гітара, скрипка, піаніно. Невідточено. Але щиро.

І з кожною нотою поверталась та частина Андрія, яку він давно вважав загубленою.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍