Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

— Ей, ви всі! Вгору руки! — роблю крок у дверний проріз, витягаю руку з пістолетом і націлююсь на головного, найжирнішого.
Цей пан, не знаю як його звати — для мене він Містер Всезнайко — першим виконує мою команду.
Чую глухі удари — охоронці кидають зброю.
— Тобі не треба, йолопе, — наказую Артуру. — Забув, що ми з тобою заодно, чи що? Опусти руки.
Він здивований, але швидко приходить до тями, хапає зброю з підлоги.
— О! — вигукує ватажок, — Прекрасна Емма! Тільки вас нам не вистачало!
— Я все чула. Стояла в коридорі, — сповіщаю всіх, щоб не було зайвих питань. — Артур, за мною! — командую, наче роблю це систематично, щодня.
Сама себе не впізнаю.
Швидко я освоїлася в новій ролі. Але нічого дивного — життя воно таке неперербачуване -  змусить і не на таке здатен станеш.
— Сюди! — вказую шлях приголомшеному Артуру. — Я знаю запасний вихід. Спецназ на підході — ще трохи, і нас накриє.
Він біжить за мною.

Відчуваю потилецю його питання  й відповідаю в простір, сподіваючись, що його мізки здатні сприйняти серйозно мої слова.

Все ж таки ми можемо розраховувати на фору. А щасливий випадок ще ніхто не скасовував. Дай Боже!

Я заздалегідь продумала шлях відступу й тепер сміливо прямую до передньої частини будинку. За моїм задумом, який, правду кажучи, я склала ще до прибуття спецназу, бандити мають подумати, що ми скористаємося чорним виходом. Тож, вискочивши через парадні двері та обігнувши будівлю, вони чекатимуть нас біля нього, але з боку вулиці.

Вони й гадки не мають, з ким зв’язалися і що я, принаймні на порядок, хитріша за них.

— Навіщо ми сюди йдемо? — шепоче на вухо Артур, коли я відчиняю одні з дверей на нашому шляху.

Я лише відмахуюся від нього, мовчки хитаючи головою, закликаючи довіритись моїм знанням внутрішнього устрою будівлі.

Втім, він відсуває мене вбік і обережно заглядає в кімнату.

Першопроходець. Ну-ну. Вперед!

Тут панує такий самий безлад, як і рік тому, коли я була тут востаннє.

Кімната заставлена картковими столами. Скрізь розкидані колоди карт, покерні фішки. Ніби люди, які тут були, поспіхом підхопилися й залишили її за хвилину до нашої появи.

Але я знаю таємний хід звідси. Ще одні двері за каміном, замаскованим, — і ми на волі.

— Ми вискакуємо звідси й швидко біжимо прямо до тієї машини, на якій ти приїхав. У тебе є ключі від неї?

— Як ти тут опинилась? — здається, що він тягнеться до мене з наміром поцілувати.

— Не дратуй мене. Машина, на якій я приїхала, — нерухома. То що? — я виразно махаю руками, показуючи, щоб він і не думав торкатися моїх вуст — його дії недоречні. — Ти готовий? Ключі покажи.

— Ключі в замку запалювання, — ображено звучать його слова.

Ще й нити мені буде. Інший би в ногах валявся за те, що я для нього роблю.

Стоп. Для нього? Обмовилася. Все, що ми робимо — ми робимо виключно для себе.

Я роблю це для себе. І крапка.

Піднімаючись навшпиньки, визираю з-за рогу й бачу ліворуч людей у формі, що скупчилися біля підніжжя сходів. Всі вони дивляться куди завгодно, тільки не в наш бік. І це зрозуміло — ніхто й не підозрює про таємний хід просто зі гладкої стіни.

— Ми прорвемось, якщо візьмемо ноги в руки й короткою пробіжкою по алеї добіжимо до машини, — повертаюсь до Артура й повідомляю план на найближчу перспективу.

— Так.

Оце мені й імпонує в цьому хлопцеві — його поступливість. Схоплює, слава Богу, на льоту.

Артур бере мене за руку, виривається вперед — і ми спринтерським кроком долаємо відстань до машини, причому без слів розуміємо одне одного, коли за долю секунди вирішуємо, хто буде за кермом.

Машина заводиться з пів оберта, оголошуючи околиці ревом двигуна. Я прекрасно справляюся з керуванням. Адже я знаю ландшафт, на відміну від Артура.

Залишається нерозв’язаним лише одне питання — хто та панянка, з якою він крутився біля нашого готелю і з якою прибув сюди.

Та нічого, для доньки мафіозного магната, якою мене сьогодні охрестили, увійти в роль ката — справа нехитра.

Я впораюся — виб’ю з нього всю правду разом з цією дурістю про загравання з чужими дівчатами.

Епілог

Нарешті я закриваю щоденник Густава, не в змозі більше дивитися в минуле. Попереду — ціле життя.

— Я розумію, — шепоче мені на вухо Артур. — Я добре знаю, як це важко, Еммо. Не ховайся від мене.

Ми сидимо з Артуром у вітальні на дивані. Затишно, тепло. Так добре, що сльози підступають до очей.

— Сльози щастя, — виправдовуюсь перед Артуром, ловлячи на собі його докірливий погляд.

Знесилена, пригортаюся до нього, час від часу схлипуючи, як дитина.

— Еммо, кохана, — каже він досить жартівливо. — Ти дуже красива і сильна. Але ти — всього лише жінка.

— Давай покінчимо з самотністю, — Артур виймає з кишені червону, оксамитову коробочку. — Ти зробиш мене найщасливішим чоловіком на землі?

— Я хочу бути щасливою поруч із тобою.

Наші губи тягнуться одне до одного, зливаючись у ніжному поцілунку.

Дорогі читачі, дякую всім, хто приділив увагу моїй творчості. Книга завершена. Усім найкращих побажань. Мирного неба.

Кінець