Читати книгу - "Морфій"

тільки в тому, чи я, Костик, виявився перешиванцем; річ у тому, що так я відкинув його, бо він пожертвував мені свою дружбу, а хто ж він тепер, друг перешиванця?

Тому я повинен пояснити. Адже саме йому я можу пояснити. Ми повинні сісти, бо ж я нікуди не спішу, сісти і поговорити з ним про Валленрода, говорити з ним, переконувати, поки він не повірить, а водночас затягувати його в організацію, вхопити його за карк і відвести на площу Спасителя, до Лубенської, познайомити з Інженером, затягти до тієї роботи, він би мене обійняв, розцілував, це допомогло б йому відкинути меланхолію, може, й перестав би заморочуватися, чи спав я оце з його Іґою, бо ж Яцек мусить почуватися потрібним, необхідним, а якби тільки відчув себе таким, то міг би все принаймні забути, якщо не пробачити.

Але ні. Я цього не зроблю. Бо він має це бачити. Якщо його дружба… якщо наша дружба була справжньою, то в нього не має бути сумнівів, він має одразу знати, що я б не міг такого зробити, бо він повинен мене знати аж настільки. Повинен знати, наскільки я можу бути негідником, бо я звірявся йому з усіх своїх авантюрок із курвами, але яким би негідником я таки не був, подібної ницості в мене в серці немає. Він радше має запитати: який у цьому сенс, у тому, що ти вдаєш німця. Повинен мені вірити, має вірити у Вітковського і у Валленрода.

А він не вірить. То й добре.

— Давайте, висипайтесь, обоє, — кажу крижаним тоном. — Щоб коли я повернуся, вас уже тут не було.

Виходжу, грюкаю власними дверима, спускаюсь на Мадалінського і далі, на Пулавську. Пішов би до «Лярделлі» на каву, щоб якось остаточно забити докори сумління, які шкребуться десь там, але боюся поглядів, тому не йду. Погода паскудна, але згори не падає. А торік о цій порі було ще бабине літо, тепло, як у червні.

На Підвалля, де мешкає тесть, піду пішки, бо хочу заспокоїтися, зібрати думки докупи. Дорогою на Хмільній поміж розвалених кам’яниць бачу погано намальовану спотикачку: їдальня «У флігелі». Заходжу до брами, є. Тут мене, мабуть, ніхто не знає. Шинквас, за шинквасом якась міцно збита бабеґа кришить цибулю. У трапезній пахне пересічним супом. Суписьком. Не їстиму його.

— Є кава?

— Нима, — відповідає бабеґа.

— Маю долари.

Зацікавлено дивиться на мене.

— Но за доляри найдеться.

Плачу здирницьку ціну і по хвилині одержую каву в бляшаному горнятку, від якого подекуди повідлущувалась емаль. Кава — несподівано смачна, хоча з рук баби до напою, чи принаймні на горня, перейшов ледь відчутний запах цибулі та капусти. Сідаю за брудним столиком, крісло хитається, стільниця прилипає до рук. П’ю.

— Стажинський і той його німець розказують, щоби на зиму забиралися з Варшави, котре мають кревних чи знайомих по селах, — каже бабеґа, продовжуючи кришити цибулю.

Знизую плечима, але їй вистачає і цього.

— Най би сам забирався, мудрагель один і другий. Або я не знаю, як тамті кревні втішаться, як їм на зимовий час поз’їжджаються варшавські голодранці, — далі просторікує, ні до себе, ні до мене.

Я не відповідаю.

— А вугіль по десять злотих за піїсять кільо. Кого на то старчи, пане?

— Німців, — нахабно відповідаю і сам тому дивуюся.

— Но власне. Але правдоподібно, що в Спілці будуть продавати по два сорок.

— То добре, — лагідно погоджуюся.

— Але тілько по піїсять кільо на оселю. Бачиш, пане?

Слухняно підтакую, допиваю каву, встаю і йду до дверей. Коли вже маю виходити, бабеґа раптом відривається від цибулі та й запитує:

— Був-єс на войні, пане?

Знизую плечима.

— Но скажи, пане. Був-єс чи нє?

— Був.

— Офіцір?

— Резерву.

Вона хвилину мовчить, придивляється до мене, ніби хотіла мене спіймати на якійсь брехні.

— Пане офіцір, чо ми ту войну програли-сьмо?

— Не знаю.

— Мій Єжик ше не вернувся. В уланах був.

— Який полк? — питаю, щоби створювати ілюзію доброзичливості. Щирості.

— Або я знаю, котрий то полк. Улан. У мундурі так файно виглядав, як мальований.

— Чоловік?

— Синочок, єдиний. Вітець його вже не жиє, вмер мені, шельма, бо пив. А хлопцю дев’їтнаціть, файний, сильний, так на него ззиралися, аж ну! Кілько він тамка вже панєнок попсув, то довго рахувати, соколик мій. А вони курви.

Я з подивом киваю головою, баба приймає мій подив.

— Курви. А він іще вернеться, — кажу, бо полюбив того її хвацького Єжика.

— Не вернеться. Мала-м сон.

Киваю.

— До побачення, — кажу.

І жіночка без слів повертається до цибулі, виходжу, трохи приголомшений тим її Єжиком.

А чому Єжиком, про котрого я все знаю, бо на те я і є, аби все знати, а не всіма тими, чию смерть ти сам бачив, чому не Гаврилюком, убитим у Варшаві на штурмі, маленька дірка в чолі, чому не товстим, мордатим Бочьонґою, котрий зник у вибуху бомби, чому не думаєш про них? Ти бачив їхню смерть, ти стирав рештки Бочьонґи зі свого французького шолома, кривава каша, змішана з рештками мундира і якимось матер'яним паском, чому не його смерть тебе переслідує?

Або того німця, котрого, як тобі здається, ти вбив, але не вбив, тому загалом ти тоді Інженерові не брехав, коли казав, що нікого не вбив на війні, бо не вбив — його вбив рудий Ковальчик, ви стріляли обоє, ти промахнувся, а Ковальчикові було байдуже, тому хоч він і знав, що то він влучив, однак привітав тебе, влучили, прошу пана, пане поручнику! Ти потім навіть огледів того німця, він був старший, ніж ти, сіро-зелена куртка, сірі штани, закривавлені груди, на грудях розбитий кулею лорнет.

А зараз ідеш собі Маршалковською, і мертвий для тебе Єжик, котрий не повертається з війни, а матері снилося, що він убитий.

Тож і для мене мертвий Єжик, котрий не повертається з війни.

Зґвалтована Варшава дражнить мене вже менше, я вже звик. А якби зґвалтували мою дружину, якби в її животі росла не моя дитина, я б також звик?

Якби ти тільки міг мене почути, я б охоче відповіла тобі на те питання, дурний Костоньку. Але ти не можеш, не можеш… Іще не можеш. Іще не час на те, щоб ти мене чув, любий мій.

Тож ти йдеш далі Маршалковською, йдеш поволі, ніби на прогулянці, поруч сіро-зелені мундири женуть жидів до роботи, а тобі загалом не дуже їх і шкода, і жидів, і погоничів, бо й себе самого не було би шкода, ні