Читати книгу - "Після тебе"

тільки тому, що в неї шкіра носорога, — думаю, вона хоче мене підсидіти. Так що — пробачте мені. І я правда хотів би взяти вас назад — бо ви, незважаючи на те, що я казав раніше, справді добре працювали. Клієнтам ви подобалися.

Він зітхнув та оглянув натовп людей навколо. А потім продовжив:

— Але знаєте, що я вам скажу, Луїзо? Забирайтеся звідси, поки можете. Ви красива, розумна, працьовита — ви можете займатися чимось кращим. Якби на мені не висіла іпотека, яку я ледь-ледь можу платити, а ще й дитина ось-ось народиться, і той кредит за «Хонду Цивік», через що я почуваю себе 120-річним дідуганом… Повірте, якби не все це, я б утік звідси швидше за ті літаки. — Він махнув рукою в напрямку злітної смуги. — Ось ваші відпускні. Ідіть, Луїзо. Серйозно — забирайтеся звідси.

Я глянула на коричневий конверт у руках. Навколо нас юрмилися пасажири, які постійно підходили до вікон, щоб перевірити свої документи, які кудись поділись. І раптом з якоюсь невідворотністю я зрозуміла, що зараз відбудеться.

— Річарде… Дякую, але… але можна мені повернутися? Може, ненадовго? Мені правда потрібна робота.

Річард не міг повірити власним вухам. А потім зітхнув:

— Якби ви могли залишитися на місяць чи два, мені було б легше. У мене зараз дуже непроста ситуація, і якби ви могли почати просто зараз, я б поїхав по нові підставки під пивні кухлі.

Ми наче помінялися місцями в цьому танку розчарування.

— Я тільки зателефоную додому, — погодилась я.

— О так, звичайно.

Ми ще якусь мить дивились одне на одного, а потім він віддав мені пакет із моєю формою.

— Вам це знадобиться.

Наші з Річардом стосунки увійшли в якусь рутину. Він став трохи краще до мене ставитися. Тепер я мала мити чоловічий туалет лише коли Ноа, наш новий прибиральник, з якоїсь причини не приходив. Річард перестав прискіпуватись, якщо я, на його думку, надто багато розмовляла з клієнтами (хоча його обличчя все одно дещо червоніло). У свою чергу, я була радісна, приходила вчасно та старалася пропонувати додаткові товари, коли була нагода. Я відчувала, що чомусь відповідаю за стан його яєць перед акціонерами.

Одного дня він відвів мене вбік та повідомив, що в головному офісі збираються підвищити когось із нас до помічника менеджера — і він збирається висунути мою кандидатуру. («Я не можу ризикувати та підвищити Віру. Вона ладна отруїти мене, щоб отримати мою роботу».) Я подякувала і спробувала вдати, що мені це приємніше, ніж насправді.

Тим часом Лілі звернулася до Саміра по роботу, і той пообіцяв її взяти на неоплачуваний випробувальний термін на півдня. Так що о сьомій тридцять я приготувала їй каву та простежила, щоб вона вдяглась і вийшла з дому вчасно, щоб бути в магазині о восьмій. Того вечора я повернулася додому, і Лілі повідомила, що Самір її взяв і вона отримуватиме 2,73 фунта на годину. До речі, це найменша ставка, яку він міг їй платити згідно з законодавством. Більшу частину робочого дня вона переставляла ящики в коморі, за допомогою старезної машинки клеїла на бляшанки етикетки та дивилася, як Самір із братом грають у футбол на айпаді. Вона повернулася втомленою, брудною та навдивовижу щасливою.

— Самір каже, що якщо я протримаюсь місяць, то зможу працювати на касі!

Мені дещо змінили розклад, так що в четвер після обіду ми з Лілі поїхали в Сент-Джонс-Вуд до її батьків. Я залишилася чекати в машині, а Лілі пішла забрати якийсь одяг і ту репродукцію Кандинського, яка мала б чудово пасувати до моєї квартири. За двадцять хвилин вона повернулася зі злим обличчям. На поріг вийшла Таня — зі схрещеними на грудях руками вона спостерігала, як Лілі жбурнула рюкзак у багажник і трохи обережніше поклала туди ж картину. Упавши на переднє сидіння, Лілі втупила погляд кудись уперед. Таня зайшла й зачинила за собою двері — на мить мені здалося, що вона витерла рукою очі.

Я вставила ключ у запалення.

— Коли я виросту, — її голос ледь помітно тремтів, — я буду ким завгодно. Але на неї я не буду схожа.

Якусь мить я помовчала, потім завела машину, і ми в тиші поїхали додому.

«Може, у кіно ввечері? Я б хотів кудись сходити».

«Не думаю, що мені варто лишати Лілі саму».

«То, може, візьмемо її з собою?»

«Краще не треба. Пробач, Семе. Цілую».

Того вечора я знайшла Лілі на пожежній драбині. Вона підвела голову на звук та помахала цигаркою.

— Я подумала, що не надто добре палити у твоїй квартирі, бо ти ж не палиш.

Я підперла вікно, обережно вилізла та сіла на східці коло неї. Під нами місто пашіло серпневим теплом. У нерухомому повітрі здіймався запах гарячого асфальту. Недалеко стояла машина з відкидним дахом — з неї долітали важкі баси. Металеві східці нагрілися під літнім сонцем — і я сперлася спиною та заплющила очі.

— Я думала, все владнається, — промовила Лілі.

Я розплющила очі, і вона продовжила:

— Думала, якщо Пітер зникне, — всі мої проблеми розв’яжуться. Думала, коли знайду тата, з’явиться відчуття, наче я маю якесь місце в житті. Тепер Пітер зник. Ґарсайд зник. Я дізналася все про тата. У мене є ти. Але я не відчуваю того, на що сподівалася.

Я вже збиралася була їй сказати, щоб не поводилась, як дурепа. Сказати, що вона вже багато чого досягла за такий короткий час: перша робота, перспективи, яскраве майбутнє. Ну, все те, що завжди говорять дорослі. Але це б звучало банально та надто повчально.

У кінці вулиці коло заднього входу бару за столиком зібралася група офісних працівників. Трохи пізніше цей бар заповнять хіпстери та випадкові відвідувачі з Сіті. Розливатимусь напої на асфальт і кричатимуть так, що й у будинку буде чути.

— Я розумію, про що ти, — сказала я. — Від самої смерті твого батька я чекаю, коли ж нарешті стану нормальною. Мені здається, наче я в якомусь кіно. У мене досі не робота, а якесь лайно. Я досі живу в цій квартирі, яка, мабуть, ніколи не стане мені за дім. Я мало не померла, але ніякої мудрості чи вдячності в мене не з’явилося. Ходжу в групу підтримки з купкою таких самих невдах, як і я. І нічогісінько не роблю.

— Ти