Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

боягузе! Тож скажу, як XXXwoman — геть!

Мідзару

Епілог

— Ну, і як тобі тут? — запитала Лійка. Вони сиділи в саду. Наталія витягла з гаража два шезлонги й поставила їх під яблунею. Лінка придивилася до подруги. Та виглядала набагато краще. — Бо те, що я бачу, більше нагадує казку. Дерева, шезлонги, просто курорт!

— Знаєш, що? Спершу я думала, що все це якась фігня. Ну, розумієш, усі ці психотерапії, арт-терапії, музикотерапії... І цей відпочинок у саду, усе як у якомусь штучному світі... Кінь би сміявся, еге ж? Тоді мені здавалося, що коли я вже знаю, що зі мною щось не так, то сама собі дам раду. Сама собі допоможу. Але за тиждень усвідомила, що тут класно. Я дуже подружилася з дівчатами. У них справи гірші, ніж у мене, знаєш?

— Гірші?

— Ну, у декого точно. Є дівчата, які змагаються із цим уже кілька років. І в них жахливі проблеми зі здоров'ям. У мене ще цього немає. На щастя. Тільки тут проблема, — Наталія постукала себе по лобі.

— Але ти ходиш на якісь заняття, так?

— Звичайно. Є індивідуальні, є групові. Про це важко розповідати комусь, хто цього не зазнав. Але нас навчають... ну, не знаю. Переважно того, що наше життя — лише наше. Що ми можемо з ним зробити все, що захочемо.

— А хіба ти не так завжди думала?

— То лише так здавалося. У цьому й полягає парадокс. Тобі здається, що ти пануєш над власним життям, бо не їси. А не їси тому, що вже не пануєш над власним життям. Бо голодування — це така ніби-влада.

— Але ж ти вже їси.

— Щось там їм. І хочу... хочу погладшати. Ну, а спершу мушу скласти заліки в серпні.

— У тебе все вийде. Я ж сказала, що як треба буде, то допоможу тобі.

Наталія глянула на подругу й засміялася так, що їй аж застрибала її темна гривка. Волосся вже трохи повідростало й задиркувато стирчало на всі боки.

— Ти мені допоможеш із хімією, а я натомість навчу тебе готувати. Побачимо... Хай там як, а я радію, що живу. Тут начулася стільки різних історій... Одна справа — жити у власному світі й щось там собі вигадувати, а інша — послухати, що кажуть інші. Тут є одна дівчина... У неї нирки відмовляють. І з серцем має проблеми після цього. Вона вже цієї хвороби не хоче, але навіть коли їсть, то залишається хворою, розумієш, а я... Нічого страшного. Тільки місячні припинилися.

— У мене теж припинилися, — машинально сказала Лійка. Блін, вона ж хотіла якось Наталію до цього підготувати. Але, може, так краще, бо не можна взяти назад сказаного.

— Що таке? Як це?

— Ніхто ще не знає... але, здається, я вагітна.

— Ти що, жартуєш?

— Та ні. Це не жарт. Скінчилися жартики.

— А тест ти робила?

Лінка кивнула.

— Отже, не здається, а напевне?

— Та... напісяла я на цей тест і, здається, побачила дві смужки. Але я так рознервувалася, що викинула його. Подумала, що почекаю, але поки нічого немає.

— А він знає? Адріан знає?

— Ще ні, — похитала головою. — Гадки не маю, як йому сказати. Бачиш... це моя провина.

— Чому?

— Бо я... Гінеколог не хотіла мене прийняти без батьків, і я купила таблетки через інтернет у дівчини, яка вирішила їх більше не приймати. Але, мабуть, щось наплутала. Прийняла відразу, бо думала, що так і треба, і лише потім прочитала, що треба це зробити в перший день місячних. Сказала Адріанові, що приймаю таблетки, і що більше нічого не потрібно робити. Ну, і щось, мабуть, не вдалося.

— Швидше вдалося. У певному розумінні, — усміхнулася Наталія.

— Він мене вб'є...

— Не дурій. Адріан тебе кохає. Усе буде добре.

— Як добре? Я матиму дитину у випускному класі? А може, зробити аборт? Кажуть, це можна без проблем влаштувати, досить мати гроші...

— Ну, рішення за тобою.

— Тобі ж відомо, яким воно буде. Ти мене знаєш. Я б не змогла такого зробити.

— От і добре, — знову усміхнулася Наталія. — Але пообіцяй, що воно казатиме до мене «тітонько».

— Гаразд, тітонько Наталіє. Обіцяю. А взагалі... Знаєш, у мене ж нині день народження.

— О Боже, я геть забула! І не маю для тебе жодного подарунка.

— То й що. Коли занудьгуєш тут, вив'яжеш мені светрик для дитини.

— Звісно. Я і в'язання! Мені ледь не довелося працю перескладати! День народження, оце так! Скільки тобі? Вісімнадцять? То що ти тут робиш, замість гостей приймати?

— Ти ж знаєш, як я ставлюся до днів народження, Нових років і такого іншого. Мені подобається проводити їх з тими, кого люблю.

Запала тиша. Наталія зворушилася.

— А це від Адріана, — Лінка простягнула Наталії пакунок, загорнутий у фольгу.

— Що це?

— Сама подивися.

Повагавшись, Наталія взяла пакунок. Він виявився досить важким. Розгорнула фольгу й відчула запах. Аромат полуниць і вершків.

— Що це таке?

— Це його фірмовий десерт. Тирамісу з полуницями. Він приготував його для нас. Щоб ми собі поласували. Зрештою, надворі червень, полуниць море. Адріан дуже тебе любить. Весь час наполягав, щоб ми помирилися. Крім того, йому просто подобається готувати, і щойно має таку нагоду, відразу демонструє, чого навчився.

— Пощастило ж тобі, коли трапився такий екземпляр.

— Це правда. Я нічим не заслужила, але такий він уже є.

— До речі, мене відвідав Марцін.

— Справді? І що — може, почнете все спочатку?

— Ні... мабуть, що ні. Але я зраділа. Знаєш, у нього теж добрячі проблеми. Курить марихуану, втягнувся в це. Ми собі погомоніли... як друзі.

— Шкода, що лише як друзі.

— Ні... мабуть, і справді двічі до тієї самої річки не ввійдеш. Принаймні це не мій випадок.

— Ну, гаразд... Бо тирамісу розтане.

— А що скажеш, коли ми запросимо решту дівчат? Було б так гарно. Ти б уперше зустріла день народження в центрі для психів.

— Це не центр для психів, припини!

— Я люблю так називати це