Читати книгу - "Казки народів світу"

А де світить чоло її — ніч відступе!

І коли Аладдін побачив сліпучу вроду дівчини, в серці його спалахнуло палке кохання, і він, приголомшений, повернувся додому. Мати обізвалася до нього, та він сидів, заклякнувши й занімівши. Мати поставила перед Аладдіном обід, але він не зворухнувся.

І тоді мати спитала:

— Синку, що це з тобою? Може, в тебе щось болить? Скажи мені! Я ж бачу, що ти сьогодні не такий, як завжди.

Проте Аладдін так і не здобувся на слово — перед його очима сяяло прекрасне обличчя царівни, і він навіть не почув материних слів.

Мати ледве впрохала його з’їсти трохи страви, і Аладдін з’їв, а потім упав на свою постіль і всю ніч качався з боку на бік, не склепивши очей. А вранці, вставши, не знаходив собі місця. Отак полонила його царівна Бадр аль-Будур!

Мати, дивлячись на нього, зовсім розгубилася. «Може, він занедужав?» — подумала вона й мовила:

— О сину, коли в тебе щось болить, я приведу лікаря — хай він огляне тебе. В нашому місті живе один чужоземний лікар; кажуть, що він великий мастак. Він вхожий навіть у царський палац. Якщо ти захворів, він тебе вилікує.

— О матінко, я не хворий! — відповів Аладдін. — Вчора я побачив царівну, коли вона підняла з лиця покривало, і так закохався у неї, що й не сказати! Я надумав одружитися з нею й просити в царя, щоб він оддав її за мене.

Почувши ці слова, Аладдінова мати аж у поли вдарилась.

— Схаменися, синку! — вигукнула вона. — Чи ти при здоровому глузді? Ти хочеш сватати царську дочку?

— Матінко, я не здурів і не спричинився, — відповів Аладдін. — Але рішенець мій твердий. Я будь-що здобуду царівну Бадр аль-Будур! І я пошлю сватів до її батька-царя.

— О сину мій, благаю, не кажи таких слів! — вигукнула мати. — А що, як хтось почує їх? Хіба ж ти рівня царівні? Адже ти не вельможа і не емір! Та й хто б це пішов сватати царську дочку?

— О матінко, тільки ти можеш це зробити! — відповів Аладдін. — Хто ж іще пішов би просити для мене дочку в царя, опріч тебе? Матінко, благаю, піди до палацу!

— Чи таке видано, чи таке чувано? — вигукнула мати. — Чи ж я із розуму зсунулась?! Забудь про це й думати! Чий ти син, щоб свататись до царської доньки?! Батько твій був бідний кравець! Найбідніший з усіх кравців міста! А я, твоя мати, хто я така? Мої батьки — найубогіші люди в місті. А цар віддасть царівну тільки за царського сина, рівного йому родом, вельможністю й шляхетністю!

Аладдін слухав матір, і коли та скінчила говорити, відповів:

— О матінко, я думав про це! Так, я бідняцький син. Але все одно я здійсню те, що намислив! І якщо ти не допоможеш своєму синові — не жити йому на білому світі! Врятуй же мене — адже я в тебе одинак!

Заплакала мати й мовила:

— Авжеж, сину, я — твоя мати, ти — кров мого серця, і немає в мене нікого, крім тебе! І я бажаю, я мрію про те, щоб ти одружився із рівнею! Адже коли я почну шукати тобі дружину, мене відразу спитають, чи є в тебе ремесло, земля або сад. І мені буде соромно відповідати на це навіть таким злидарям, як ми самі. Та хіба ж я насмію сватати за тебе дочку в царя, вище за якого на землі нема нікого й не буде?! Не стане в мене на це духу, сину! Навіть у палац я не пройду — мене туди не пустять. А якби й пустили — що б сказала я царю? А дарунок? Адже до царя, сину, не підеш без коштовного дарунка! Кажуть, правда, що володар наш добрий і справедливий, — проте ніхто не зважиться чогось у нього просити, якщо не має заслуг перед ним або перед державою чи ж якоїсь іншої приключки. А хіба ти прислужився чимось цареві або державі, щоб дістати від нього нагороду, на яку сподіваєшся? Не личить це тобі, сину, і не дарує нікому цар таких нагород! То як можу я наражати себе на небезпеку, просячи для тебе в царя його дочку?

Почувши від матері такі розумні й розважливі слова, Аладдін мовив:

— О матінко, все, що ти сказала, мудро й справедливо, але ж я покохав царівну Бадр аль-Будур щирим та палким коханням і не матиму спокою, поки не здобуду її! Що ж до дарунка цареві — то дарунок у мене є, і кращого, гадаю, не знайдеться ні в кого в світі. Це — плоди з чарівних дерев, що їх я приніс із підземної скарбниці. Є в нас порцеляновий таріль; принеси його сюди, я насиплю туди цих самоцвітів, і ти віддаси їх цареві. Матінко, це напрочуд коштовні самоцвіти! Я багато разів ходив до ювелірів і дивився, що вони продають. Ті камінці, які вони продають за тисячі динарів, не варті й мідяка порівняно з моїми самоцвітами!

І мати принесла таріль, і Аладдін вибрав найбільші й найгарніші із своїх самоцвітів і клав їх на таріль, поки наклав повний. І коли мати глянула на таріль, то заплющила очі — так сяяли самоцвіти.

— О сину, — мовила вона, — дарунок твій справді коштовний, і я вірю, що подібного до нього немає ні в кого. Проте коли цар спитає в мене: «Чого тобі треба?» — я не спроможусь йому відповісти: «О володарю, я бажаю з тобою поріднитися й хочу, щоб ти віддав дочку за мого сина Аладдіна!» Цар подумає, що я несповна розуму, і мене виженуть з палацу! А може статися, що він звелить постинати нам голови! Та навіть коли цар і прийме дарунок, що я відповім, як він спитає, хто ти є і яку маєш маєтність?

— О матінко, — мовив Аладдін, — цар ні про що тебе не питатиме. Побачивши ці самоцвіти, він одразу зрозуміє, хто я! А якщо все-таки спитає, то скажи, що відповіси йому згодом, а я вже знайду, що сказати. Хіба ти забула, що в мене є чарівна лампа? Лампа допоможе нам! Благаю, йди в