Читати книгу - "Королева пустелі"

довелося підніматися довгими крутими сходами, які смерділи протухлою їжею. Діана жила разом із Флорою в кімнаті на нижньому поверсі, вона зайшла до Ґертруди й погодилася, що діра — жахлива. Ґертруда перевзулася й разом з Діаною одразу ж пішла за своїм паспортом. У листі Дікові вона написала: «Сьогодні у мене була препаршива бесіда з паспортисткою в Червоному Хресті., вік — 46, зріст — 1 метр 66 сантиметрів... без спеціалізації... рот — у порядку... обличчя — ну... Я подивилася на неї, а вона мені каже: „Кру-гом!”».

Ґертруді показали її стіл і познайомили з волонтерками, групою відданих справі, але дуже дезорганізованих жінок, які працювали у тому відділені. Видовжена кімната з високою стелею була ще похмурішою, ніж сіра картина міста за вікном. Чотирьох чи п’ятьох столів і підлоги було практично не видно під стосами пошарпаних документів. Декілька разів на день до них приходив кур’єр з новими коробками листів і списків і тим самим запускав механізм божевільної активності всього персоналу. Бувало й так, що якесь ім’я на конверті могло їх зачепити, унаслідок чого вони потім переривали ще п’ять чи шість стопок старіших листів. Ґертруда помітила, що згодом після цього всі полишали пошуки й знову сідали за свіжі газетні вирізки та стоси листів від родин.

Кожна з жінок намагалася пояснити Ґертруді, чим вона займається, але їхні пояснення настільки відрізнялися і самі волонтерки були такі заплутані, що, зрештою, Ґертруда сама в усьому розібралася. Коли приходили листи, волонтерки виписували з них імена, а тоді намагалися знайти їх в різних списках. Ґертруда одразу ж помітила, що в них не було системи: вони почали працювати ще тоді, коли листи надходили, наче маленький тихий потічок, і продовжували працювати так само, коли цей малесенький потічок перетворився на велетенський наплив води. Свіжі запити вони намагалися зіставити з іменами зі списків, яким уже міг бути місяць, а то й два: це були переліки людей, які поступили до госпіталю, звіти оглядів з лікарняних палат, списки в’язнів, а також газетні списки поранених та зниклих безвісти. Коли їм вдавалося підтвердити ім’я якогось солдата, що бувало надзвичайно рідко, вони писали його родині відповідь, повідомляючи про те, що цей чоловік поранений, чи зник безвісти, помер чи потрапив у полон. Жінки з цього відділення працювали, спираючись на зроблені поспіхом примітки на папері та на власну пам’ять; вони були завалені документами з багатьох різних джерел, а враховуючи те, що на передовій лінії фронту ніхто не перемагав, їхній моральний дух різко впав, а цілеспрямованість з кожним днем усе більше вивітрювалась. Під час останньої битви в місті Монс більше п’ятнадцяти тисяч британців загинули, отримали поранення чи зникли безвісти, після цього маленька конторка була не те, що затоплена різними листами і списками, її, можна сказати, взагалі знесло від такого потоку.

Ґертруда усвідомлювала, що для того, щоб організувати якусь дієздатну систему, їй доведеться почати все з початку. Вона зосередилася на роботі й узялася за неї з усім ентузіазмом. Багата спадкоємиця, яка все своє життя віддала пригодам і саморозвитку, тепер присвятила себе роботі за скромним столом, та ще й так старанно, ніби від цього залежало її життя: «Думаю, я успадкувала любов до офісної роботи! Я повинна була стати клерком... Я пристрастилася до цієї роботи так, як хтось може пристраститися до алкоголю... заради забуття». Ґертруда виявилася відмінним розпорядником.

Колеги-волонтерки згодом помітили, що новоприбула робітниця почала ними керувати; дізнавшись про їхні особисті методи виконання роботи, Ґертруда склала новий принцип, якого волонтерки, як вони відчували, мусили дотримуватися. Першою її ціллю було створити базу даних, з якою могло б працювати все відділення. Вона зробила алфавітну картотеку всіх офіцерів, які значилися в базових госпіталях Франції, включно з датою їхньої реєстрації, переведення до інших госпіталів, евакуації до Британії чи повернення на фронт. Тепер імена з листів можна було швидко відшукати серед даних відділення. Щойно Ґертруда закінчила з базою даних, вона почала звіряти запити й знаходити імена у списках людей, прийнятих до госпіталів. Після цього вона створила ще одну картотеку, яка ділилася на поранених і зниклих безвісти, з усіма наявними деталями. Вона працювала зі стосами карток під час обіду та опісля закінчення робочого дня, коли контора вже мала бути зачиненою. Після того, як і ця робота була виконана, Ґертруда могла використовувати перехресні посилання, таким чином нову інформацію, яка надходила з будь-якого джерела, можна було порівняти, доповнити й підтвердити. Ґертруда була задоволена своїми досягненнями: «Я майже розчистила цілу гору помилок, які виявила, коли сюди приїхала. Жодні дані тут ніколи не перевіряли, тож ми нагромаджували одна на одну невідповідності, не усвідомлюючи, який безлад чинимо... Якщо ми не будемо скрупульозно точні, від нас не буде жодної користі».

Ґертруда прорідила імена, які знаходилися в їхніх списках вже близько п’яти, а то й більше місяців. Ці чоловіки числилися в так званій нейтральній зоні під назвою «Зниклий безвісти, ймовірно загиблий» поки не приходило підтвердження про їхню смерть, і тоді нещасні сім’ї цих солдатів могли, зрештою, заспокоїтися. У такому випадку з військового міністерства їм надходив тужний документ, після чого ім’я померлого солдата з’являлося в офіційному списку вбитих.

Тепер, як Ґертруда розповідала Флоренс, усе, що їй потрібно було зробити, це переконати відділення поранених і зниклих безвісти у Лондоні та Парижі впровадити її систему й стежити за тим, щоб уся інформація постійно оновлювалася. Коли в Ґертруди був час на обід, вона йшла з Діаною чи Флорою до маленького ресторанчика, заповненого солдатами, де всі ставилися один до одного, як до рідного.

У Ґертруди було значно менше робочих годин на тиждень, ніж у штатного співробітника, і все ж таки для жінки, яка ніколи раніше не працювала в офісі «тут страшенно великий обсяг офісної роботи. Ми працюємо цілий день: з 10 до 12:30, а тоді з 14:00 до 17:00 заповнюємо бланки, вносимо матеріали до алфавітної бази даних і відповідаємо на запити... Що більше ми виконуємо роботи, то більша виникає необхідність правильно розподіляти інформацію по таблицях... Мені не потрібно говорити, що я готова взяти все на себе. Що більше роботи мені дають, то більше вона мені подобається». А далі Ґертруда дописала, чи може Флоренс запросити від її імені повний список територіальних батальйонів?

І чи зможе вона дістати для її офісу адресну книгу Лондона — телефонний довідник теж би підійшов.

Згодом булонські списки визнали настільки повними, наскільки це взагалі можливо, і з Парижа їм почали присилати тамтешні